Частина 26

  Тепер я жила з матір’ю та сестрою, що вже мала сім’ю. Зустріли мене без радості. Сестра навіть посміялася, кажучи, що так мені і треба. Мовляв, я дуже зарозумілася, коли переїхала у «дім з павуками». І, замість того, щоб запросити її з сім’єю жити зі мною, я дистанціювалася від сестри. «А чого б і ні? Там же багато кімнат! Ми могли б оселитися в одній з них!» – так казала Маруся. І як я їй не поясняла, що не я господиня в тому будинку і не маю права розпоряджатися, вона все одно сердилася. А коли я повернулася додому, сестра зустріла мене насмішкою:   

  - Ось і наша королева повернулася! Що трапилося? Тебе з палацу викинули? Корону з голови збили? Так тобі і треба!

  - А я завжди казала: не буде тобі щастя. Знала, що рано чи пізно повернешся додому і будеш мені плакатися і жалітися. Так за що ж тобі Казимир під зад дав? – докинула мати.   

  - Я сама пішла. А чому – нікого не стосується, – відповіла я. – Не склалося, ось і все.

  - Так я тобі і повірила! – сказала мати. – Я вже пожила на світі і маю досвід. Знаю, чому чоловіки кидають жінок.

  - Звісно, що знаєш, – погодилася я. – Ти ж з двома чоловіками розвелася. З моїм батьком, та з Марусиним...

  Мати розкричалася, що я така-сяка, невдячна і невихована. Я знову погодилася з тим, що я невихована. Ще б пак: це ж вона виховувала (чи краще сказати – не виховувала) мене.

  Я – недолюблена. І я це відчуваю з дитинства. Мабуть, саме тому з таким відчаєм я хапалася за кохання Казимира. Взагалі, це трагедія жінок нашої сім’ї. Почалося ще з бабусі, яка недавно померла. Ця квартира, де ми зараз живемо всім табором, колись належала їй. Бабуся і дідусь отримали цю двокімнатну квартиру у кінці семидесятих, якраз перед московською Олімпіадою. Саме тоді серед пісків та озер будували нинішню Оболонь. Моїй матері було тоді років десять.  

  Я пам’ятаю, як мати і сусідка обговорювали бабусину історію. Наш дев’ятиповерховий будинок був одним із останніх збудованих на той час. За ним тягнулися жовті піски, усипані будівельними матеріалами. Щоб добратися до сусіднього будинку, дванадцятиповерхового, требе було продертися через купи просмолених труб, які чекали свого часу на прокладку, і стерегтися, щоб не впасти в довгу яму, викопану для тих труб. Для дорослих то була халепа, яку вони стійко терпіли, бо радувалися, що отримали окреме житло хоч і у недобудованім районі. Адже перед цим більшість сусідів жили у комуналках у центрі Києва. А для дітей новобудови і недобудови були справжнім раєм, таємничою країною, де можна було гратися, ховатися, вишукувати різнокольорові провідки та залізячки, що мали форму чи то букви «Е», чи то букви «Ш». 

 Одного разу моя мати, ще школярка, гралася з друзями серед розкиданих труб та блоків для проводів, схожих на велетенські ниткові котушки. І раптом помітила біля сусіднього дванадцятиповерхового будинку машину свого батька, мого дідуся. У ті часи машин було не так і багато, тож червоний «запорожець» з двума дверцятами був дідусевою гордістю. Дідусь годинами возився з ним, мив та натирав до блиску, тож машина ще здалеку кидалася у вічі. Мати, впевнившись, побігла додому і все розповіла бабусі. А та пройнялася підозрою, бо, по словам дідуся, той поїхав на рибалку з друзями. У наступні дні бабуся стежила за дідусем і виявила таку картину: той почав вчащати до рудоволосої молодої жіночки, що поселилася у сусідньому будинку. Жіночка була розлучена і мала сина, якого відправляла на тиждень до своїх батьків і брала додому тільки на суботу і неділю. Тож вільними вечорами мій дідусь брав вудочки і казав, що йде на Дніпро. Мовляв, вечорами краще ловиться. Та ще й нерви заспокоює. А сам ловив собі іншу рибку у заборонених ставках...

  Коли бабуся дізналася про все, вона звеліла своїй доньці слідкувати за татком. І коли червоний «запорожець» знову зупинився у дворі будинку, де жила руда і гарненька суперниця, бабуся, ховаючись у синіх оболонських сутінках, облила «запорожець» бензином і мстиво підпалила його. Вогнище спалахнуло високо, майже до третього поверху. Усі сусіди вибігли, щоб подивитися, що сталося. Вибіг і дідусь, перелякано натягаючи на ходу штани. А як побачив бабусю, що стояла біля машини, грізно вперши руки в боки, то накинувся на неї з лайкою та кулаками. Сусіди повинні були відтягувати чоловіка від мстивої дружини і гасити пожежу водою, що носили відрами з сусіднього озера. Коли, нарешті, приїхала пожежна машина, від «запорожця» залишився тільки обгорілий скелет. Телефони у новобудовах ще не провели, а до найближчої кабінки треба було бігти кілька кварталів.  

  Бабуся вигнала дідуся до коханки. Та він і сам пішов, бо не міг пробачити підпаленого «запорожця». Але і з коханкою у нього не вийшло. Молода кокетка незабаром знайшла чоловіка помолодше, з новими «жигулями». Дідусь потім просив пробачення, але бабуся проявила невблаганність. А потім він зник. Мати ніколи не намагалася дізнатися, що сталося з її батьком, де він живе і чи живий він ще. Про свого батька, як і про інших чоловіків, вона завжди говорила з презирством.

  З моїм батьком, здається, була схожа історія. Я його майже не пам’ятаю. Підозрюю, що мати завагітніла для того, щоб примусити його одружитися. Між весіллям батьків та моїм народженням пробігло лише п’ять місяців. Але через кілька років вони все одно розвелися, бо такі шлюби довго не тримаються. Мати згодом познайомилася з іншим чоловіком і пішла жити з ним. Так народилася Маруся. А мене мати залишила з бабусею, щоб я не заважала їй шукати нове щастя.

  Один з найперших моїх спогадів... Мені чотири роки. Мати каже, щоб я лягала спати, і що завтра ми всі разом поїдемо на море. Вранці я прокинулась – а матері не було. Повернулася вона через два тижні, весела та засмагла. Виявилося, що вона їздила на море з новим чоловіком. А потім пішла до нього жити, полишивши мене. Вона навіть не пояснила мені, у чому справа. Певне, подумала, що дитина мала і нічого не розуміє. А я чекала на неї кожного дня, після роботи. І тільки коли темнішало і бабуся вкладала мене у ліжко, я розуміла, що сьогодні мати знову не прийде. І засинала у сльозах...