Частина 25

  Казимир повернувся пізно вночі. Він був п’яний і злий. Я вже лежала у ліжку, а коли зачула його кроки, то відвернулася і прикинулася, що сплю.

  Казимир зупинився біля ліжка. Я відчувала його важке дихання. Несподівано він стягнув з мене ковдру.

  - Не прикидайся сплячою, – сердито наказав він. – Завжди уникаєш розмови, а потім звинувачуєш мене.

  - Хто зраджує, той і винен, – відповіла я, дивлячись на нього з викликом.

  - Якщо чоловік зраджує, то винна дружина, що не дає те, чого йому не вистачає.

  - Я це вже чула від тебе, – сумно посміхнулася я. – Скажи, чого саме тобі не вистачало? 

  Казимир задумався. Він тяжко присів на край ліжка, поруч зі мною. Я бачила його профіль, який раніше здавався мені профілем благородного лицаря з романів плаща та шпаги. А тепер він здавався мені злодієм, підступним та недостойним. Мабуть тому, що його погляд затуманився випитим вином і втратив оте особливе світло, яке колись випромінювали його блакитні очі. Тому, що губи Казимира викривилися у паскудній посмішці, а на сорочці розпливалися плями помади. Та пляма, яку я побачила раніше, і нові, які показували, що після нашої несподіваної зустрічі Казимир знову бачився з Поліною і розповів їй про те, що сталося.  Від нового удару, що Казимир наніс мені прямо у серце, знову стало боляче. Але цього разу я вже була готова до всього.

  - Ну? – нагадала я, бо він занадто довго мовчав. Я навіть подумала, що він заснув і зараз захропить.

  - Що? – смикнувся він, ніби виринаючи з п’яного заціпеніння.

  - Чого тобі не вистачало зі мною? – наполегливо запитала я.

  - Ти не зрозумієш, – Казимир п’яно мотнув головою.

  - Я постараюся, – пообіцяла я.

  - Полінка... Вона така... Як тобі пояснити? Вона робить усе, щоб мені було добре.

  - Що саме?

  - Наприклад, танцює для мене у мереживній білизні і чорних панчохах.

  Я замовкла, бо мені забракло слів. А Казимир відчув свою силу і вирішив, що переміг.

  - От бачиш! – переможно заявив він. – Хіба ти колись робила для мене таке?!

  - Ні, ніколи, – відповіла я. – Я тільки готувала для тебе, дбала про твій добробут, прала твій одяг, прибирала за тобою, терпіла примхи твоєї матері... Хіба це зрівняється з танцями у чорних панчохах?

 Казимир здивовано витріщився на мене.

  - Панчохи – це важливо, – нарешті пробелькотів він. – Чоловікам потрібні панчохи...

  - Якщо танці в панчохах для тебе важливіші за все те, що робила я, то нехай так і буде. Завтра я зберу свої речі і піду, бо далі так жити неможливо.

  - Ти серйозно? – розгубився він. – Так відразу?

  - Я повинна була піти давно. У той день, коли дізналася про тебе і Полінку.

  - Чому ж ти не пішла?

  - Тому, що мені нема куди йти. Ти знав про це, і користувався моїм безпомічним становищем, моєю залежністю від тебе... Це, мабуть, найгірше. А ще – тому, що любила тебе. Все чекала, що ти опам’ятаєшся, зрозумієш свою помилку і все буде по-старому...

  - А що скаже мати? Вона вже звикла до того, що ти допомагаєш їй по хазяйству, – висловив він думку, що мучила його.

  - Нехай Полінка тепер допомагає їй, – я здвигнула плечима з іронічною посмішкою. – В чорних панчохах!

  - Як тобі не соромно говорити так?! – обурився Казимир.

  - А тобі не соромно?

 Він змовчав.

  - Ти мене ніколи не кохала. Кто кохає, той вибачає все, – заявив він після паузи.

  - Це ти мене ніколи не кохав. Хто кохає, той не зраджує, – відповіла я.

  - Отак завжди! – вибухнув він. – Ти ніколи не погоджуєшся зі мною. Завжди сперечаєшся, суперечиш... Як з тобою тяжко!

  - Завтра я піду, – зітхнула я. – Дійсно, піду. Це – наша остання ніч, Казимире. Будь ласка, давай проведемо її без сварок.

  Напевно, Казимир щось вловив у моєму голосі, бо слухняно замовк. Він роздягся і приліг на протилежному краю широкого ліжка. І скоро – занадто скоро! – сонно засопів. А я не спала, бо в цю ніч мій світ розбився остаточно.

  Яке щастя, що я встигла вчасно здати переклад книги. Мені якраз  виплатили аванс. Невеличкий, але достатній, щоб прожити кілька місяців. Добре, що я вчасно прозріла і не спустила гроші на ворожбу. Доведеться шукати роботу. Будь що! Хоч підлогу мити, якщо доведеться.

  Ніч видалася безсонною, тому наступного ранку я прокинулася пізно. Казимир вже побіг на роботу, залишивши у кімнаті гармидер. Я застелила постіль, як на автоматі. Підняла з підлоги брудну Казимирову сорочку. Плями помади кольору шоколаду на комірці... Я дбайливо розклала сорочку поверх покривала, так, щоб він побачив її відразу, коли повернеться з роботи і пригадав усе.

  Я зібрала увесь свій одяг у валізу, яка вже кілька років припадала пилом на шафі, бо ми так нікуди і не з'їздили з Казимиром після шлюбної подорожі. Озирнулася, прощаючись з кімнатою, де колись була щасливою. Визвала таксі через мобільник і рішуче вийшла з кімнати.