Частина 24

Наступного ранку несподівано подзвонила ворожка Соломія і ніжно защебетала в трубку:

  - Даночко, як справи?

  - Як завжди, – обережно відповіла я.

  - Знайшла гроші?

  - Ні.

  - Так чого ж ти чекаєш? – вигукнула вона. – Щоб Казимир помер? Цього ти хочеш?

  - Ні, не хочу.

  - Тоді шукай вісім тисяч. Не така вже й велика сума... Любов коштує набагато більше!

  - Для мене – занадто велика, – відповіла я.

  - Ти мене розчаровуєш, – зітхнула ворожка. – Невже дозволиш, щоб з твоїм коханим сталася біда? А вона станеться, ось побачиш! – у її голосі з’явилися погрозливі нотки.

Мені стало страшно.

  - Я подумаю і передзвоню вам, – з цими словами я вимкнула мобільник, щоб ніхто не докучав. А на серці стало моторошно. Може, змінити номер? Але ж усі мої контакти – і друзі, і по роботі – знали саме цей номер!

  Десь через годину я згадала про телефон і знову увімкнула його. Так і є! Два пропущені дзвінки від Соломії і повідомлення від неї ж! Вона настирно нагадувала про те, що я повинна принести їй гроші, бо інакше на Казимира чекає біда! «Якщо він і далі буде зраджувати мене з Полінкою, то, дійсно, на нього чекає смерть! Я просто вб’ю його!» – з цинічною посмішкою подумала я.

  Несподівано я усвідомила, що через усі ці клопоти і біготню я потроху перестала постійно думати про Казимира, плакати та страждати. До мене поверталася здатність радіти життю, шуткувати і посміхатися. Я знову могла дивитися фільми і читати книги – і мої думки не зверталися щохвилини на Казимира.

  До речі, зараз його нема, а я спокійна! Знаю, що він на роботі. І не хочу, щоб ревнощі труїли наше життя. Останнім часом він повертається додому вчасно, без запізнень. Ось зараз приготую щось смачненьке і піду до Казимирової консультації, щоб зробити йому сюрприз – запросити на прогулянку.

  Робочий день Казимира закінчувався о п’ятій годині. Я була біля консультації за десять хвилин до п’ятої. Коли підходила, то трохи хвилювалася: як він мене зустріне? Його вивіску я помітила здалеку. Вона була виконана у яскравих тонах, які, скоріше, підходили б до піццерії чи ресторану здорової їжі. На ніжно-зеленому фоні помаранчевий напис: "Лікар-стоматолог Казимир Білецький". А  навколо напису намальовані білою фарбою зуби з великими очима, ротами, ручками та ніжками сплелися у танці, схожому на картину Анрі Матісса. Отакий вишуканий естет мій Казимир!

  Двері консультації виходили прямо на вулицю, а до дверей вели круті сходинки. Я піднялася і постукала у двері з замираючим серцем. Почекала. Але ніхто мені не відчинив. Здивована, я постукала ще раз. Нетерпляче посмикала за ручку. Зачинено! Дивно... Я відійшла і присіла на лавочці біля входу, що тонула у кущах бузку. Витягла телефон. Від Казимира не було ні дзвінків, ні повідомлень. Я подивилася у ватсаппі. Останній раз він заходив три години назад. Що б це означало?

  Поки я думала, пробігло хвилин п’ятнадцять. Було приблизно п’ять хвилин на шосту, коли я вирішила, що Казимир по якійсь причині закінчив роботу раніше і пішов у своїх справах. А раз так, то нема чого втрачати час, чекаючи на нього.  Я, зітхнувши, піднялася з лавочки і саме в цей час двері Казимирової консультації здригнулися і почали плавно відчинятися.

  Я інстинктивно зробила крок назад і злилася з бузковими кущами. З напіввідчинених дверей виглянув Казимир і огледівся навколо, наче хлопчисько, що грається в хованки. Мене він не помітив за кущами.

  Значить, Казимир увесь цей час був у своєму робочому кабінеті? Чому ж тоді він не озвався на стукіт? Чому зачинився? Адже звичайно він не зачиняв двері, для того, щоб пацієнти могли зайти і почекати в невеличкому передпокої. За яким, власне, і розташувався стоматологічний кабінет з лякаючими бормашинами та іншими пристроями з моїх кошмарних дитячих снів.  

  Відповідь на це питання мені підказав болісний удар у самісіньке серце за кілька секунд до того, як я побачила усе на власні очі. Казимир зник за дверима, а потім широко розчинив їх перед Поліною. Вона випливла з консультації королевою, гордовитою і задоволеною. А Казимир біг за нею вірним пажиком і послужливо подавав їй руку, щоб вона не зверзлася зі сходів, ступаючи, мов на ходулях, на височезних тонких підборах. Взагалі, балерини бережуть ноги і ходять у взутті на середньому стійкому каблуці. Але Поліна сьогодні була причепурена і нафарбована, як на свято.

Казимир возився біля дверей, зачиняючи їх на три замки і активуючи сигналізацію. А коли, нарешті, в три стрибки він спустився зі сходів і опинився на доріжці, то зустрівся поглядом зі мною.

  Я мовчала. Стояла без жодного поруху і мовчки дивилася на нього. Казимир теж зупинився. Щаслива посмішка сповзла з його обличчя. В його великих блакитних очах, таких чесно-чистих, плескалися подив, розгубленість і страх.   

 Краєм ока я бачила Поліну. Вона теж впізнала мене і зупинилася. Мабуть, вона була напружена і готова до скандалу. Але я не звертала на неї уваги. Що мені до Поліни? Лаятися з нею за чоловіка – це приниження. Ніколи я не впаду на такий рівень. Вона – ніщо! На її місці могла б бути будь-яка вертихвістка. Казимир обіцяв мені вірність і кохання, і зрадив мене. З ним – і тільки з ним! – я буду з’ясовувати стосунки.

  - Ти йди, – крізь зуби процідив Казимир, скосивши погляд в сторону Поліни.