Частина 23

  Я повернулася додому перед вечерею. Перевдяглася і вийшла на кухню. Там, за кухонним столом, накритим синьою картатою скатертиною, сидів Казимир. Він пив чай з імбіром та лимоном, до якого останнім часом пристрастився, – після того, як прочитав у інтернеті про його користь. На тарілці, що стояла перед ним, здіймалася трьохповерхова будівля з сендвічів. Казимир щедро наклав між двома шматками хліба товсто порізану шинку, сир, кружальця помідорів, зелену цибулю та консервований перець. Я уважно подивилася на його рум’яне, здорове обличчя. На нещасного, помираючого від порчі – образ, який мені настирливо малювала Соломія – він не був схожий.  

  Побачивши мене, він зрадів. Запитав турботливо:

  - Хочеш бутербродів?

  - Хочу, – відповіла я, сідаючи навпроти Казимира.

  - Там, у холодильнику, ще залишилася шинка. Ось хліб, – він підсунув мені  паляницю і ножа. «Турботливий ти мій!» – посміхнулася я.

  Я не стала поясняти йому різницю між сендвічами та бутербродами. Просто і швидко наготувала собі сендвічів і запитала:

  - Як там Михайлина Казимирівна? Може, вона теж хоче вечеряти?

  - Лев Леонідович запросив матінку у театр. На «Севільського цирюльника». У нього були два запрошення, – посміхнувся Казимир.

  - А знаєш, я рада за твою матір. Вона щаслива у такому віці, коли більшість жінок примиряються з тим, що інтимне життя закінчилося, і їм залишилося в’язати шкарпетки, дивитися безкінечні серіали та няньчити онуків. І таких жінок, як твоя мати, на щастя, все більше і більше. Вони не записують себе передчасно у старі, насолоджуються життям, подорожують, збираються у гуртки по інтересам, ходять по театрам та виставкам. Це мені до вподоби. Я теж колись хочу стати такою веселою пенсіонеркою. Можливо, навіть капелюшків собі накупляю.

  - Я теж радію за неї. У всякому випадку, не відчуваю нічого схожого на синівські ревнощі. Лев Леонідович – серйозний, відповідальний чоловік. Він не стане дурити голову матері. Щодо нього я можу бути спокійним.

  Я засміялася:    

  - Це розумно, що тобі до вподоби майбутній вітчим!

 Він теж грайливо посміхнувся:

  - У моєму віці мені якраз не вистачає вітчима!

  - З ремнем! – докинула я.

  - І щоб у куток ставив! – Казимир розвеселився, начебто повернулися ті часи, коли ми були щасливими.

 - Може, він тобі ще й своє прізвище передасть? Будеш Казимиром Вовчком.

 Казимир перестав сміятися.

  - Не думаю, – сказав він.

 - Чому? – запитала я. Він помовчав. Хвилини через дві повільно заговорив:

  - Знаєш, яке моє справжнє прізвище?

  - Невже ти не Білецький?

  - Білецька – моя мати. А в батька було інше прізвище.

  Я задумалася. Так, звісно, мені здалося дивним, що Казимир носить материнське прізвище. Але я думала, що за цим ховається сімейна таємниця, а тому й не допитувалася. Не хотіла ставити в скрутне становище ні чоловіка, ні свекруху. Так, Михайлина Казимирівна часто згадувала чоловіка, якого називала «мій покійний Петро». Я знала, що він був бізнесменом, а насправді – хазяїном кількох кіосків біля метро Петрівка. Там продавалися цигарки, пиво та шоколадки. Зараз це незначні дрібнички, але у середині дев’яностих вони допомогли свекрусі не просто вижити, а жити пристойно у неспокійні перехідні часи. Потім кіоски виросли у невеличкий магазинчик. І тепер, через багато років після смерті Петра, Михайлина Казимирівна живе на гроші за оренду магазину.

  Я не питала у Казимира, чому він – Білецький, і яке прізвище носив «покійний Петро». Можливо, його мати вийшла заміж після народження сина? Навіщо допитуватися до чужого життя, що мене не стосується? Коли прийде час, мені розкажуть те, що вважатимуть за потрібне. Так і сталося. Казимир вирішив поділитися зі мною сімейною таємницею, хоч я не приставала до нього з питаннями.   

  Все виявилося просто і у стилі Михайлини Казимирівни.

  - Мого батька звали Петро Попик. Уявляєш: просто Попик! Нічого вишуканого, навіть смішно. У інші часи мати і не подивилася б на такого незначного чоловіка, як мій батько, бо він не належав до культурної еліти. А, як ти знаєш, це – найважливіше для неї.

  - Так, знаю, – кивнула я.

  - Йшов дев’яносто перший рік. Часи були непевні, а люди – розгублені. Мій дідусь раптово помер, а усі його заощадження згоріли у інфляції. Дві розгублені жінки, вдова і дочка співака, не знали що робити. Так вони і залишилися у розкішному будинку, серед дорогих речей, але майже без грошей, щоб підтримувати не те що розкішне, а просто нормальне життя. До того ж, моя мати впала зі сходів і зламала ногу. Її балетна кар’єра закінчилася, ледве почавшися. Вона не знала, що робити. І тут їй трапився мій батько! Простий, закоханий і щедрий.

  - Вони одружилися? – запитала я.

  - Так, звісно! – вигукнув Казимир.

  - А ти народився?..

  - ...Через десять місяців після одруження! Все цілком пристойно – усміхнувся він, розуміючи, що саме спало мені на думку?

  - Чому ж тоді ти Білецький, а не Попик?