Частина 21

  Дуже пізно я зрозуміла усе, що сталося. Соломія банально обдурила мене. Ошукала, підманула, підлестила і обшахраювала. Скористалася моїм відчаєм і довірою. Зачарувала мене милим голосом, запахами і дотиками,  містичними обрядами, чаклунською обстановкою свого будинку. Спокусила обіцянками швидкого щастя і налякала перешкодами, які не давали тому щастю здійснитися. Треба тільки заплатити. Трошки, ще трошки, більше, більше, більше... Я впевнена, що ціни зростали б у геометричній прогресії.

  Так, мені боляче, що мене обманули. Я тепер двічі обдурена. І не можу поскаржитися на ворожку, тому що сама пішла до неї, коли опинилася у скрутних обставинах і, від відчаю, не знала що робити. З якою легкістю вона надурила мене, бо я сама дозволила їй! Але моя дурість не знімає відповідальності з тієї, хто користується нею з метою нечесного збагачення.

  Чому нечесного? А тому, що я зрозуміла, що саме зробила Соломія. Поки я, висолопивши язика, писала на папірці, чого я бажаю від відносин з Казимиром, вона нишком завернула у сувій вати усю ту гидоту, яку потім підсунула мені під носа! Назбирала на вулиці землі та камінців,  яку потім назвала «землею з цвинтаря», щоб налякати мене. Додала курячих кісток з курки, якою перед тим смачненько пообідала... Докинула шматочків м’яса, з яких і витікала кров... Щедро насипала ще предметів, поєднання яких здавалося страшним і загадковим.  А все те насправді зберігалося у неї під столом або у столі...         

  Я повернулася додому, не знаючи, чи плакати мені, чи сміятися тим гірким сміхом, що старовинні греки назвали словом «іронія». Казимир чекав на мене. Коли я увійшла в будинок, він визирнув з вітальні.

  - Хочеш поговорити? – запитав мене з винуватим виглядом.

  - Потім, – стомлено відповіла я. – Зараз мені необхідно побути наодинці і обдумати деякі речі.

  - Добре. Як скажеш, – він здвигнув плечима і зник за дверима.

  А я усамітнилася у нашій кімнаті і, не вмикаючи світла, впала на ліжко. Мало-помало думки розплутувалися і ставали у стрункі ряди. Я думала, як мені відтепер жити. Як вести себе з Казимиром? І теж: як бути з Соломією?

  Я вирішила, що завтра піду до ворожки у призначений час, але більше не дозволю себе ошукати. Піду, щоб впевнитися, що вона продовжуватиме своє шоу і постарається витягти з мене купу грошей. Стало цікаво: скільки вона попросить з мене за зняття чорної порчі, яку нібито наклала на мене Полінка? Полінка, звісно, винна у тому, що спокусилася на чужого чоловіка і захотіла розрушити пару. Але навряд чи вона бігала до чаклунів та ворожок, щоб досягти цього. Я була дурна та сліпа, коли дозволила Соломії вкласти у мою голову цю думку. Навіщо яскравій та гнучкій Поліні чужі чари, коли вона може у будь який час скористатися своїми природними принадами? Ось на них і повівся мій нерозумний та невірний Казимир!

  До речі, про Казимира. Вночі він спробував обійняти мене. Я з м’якою силою відхилила його обійми. Сказала:

  - Вибач, але зараз мені не до обіймів. Так що ти хотів сказати?

  - Яка ти холодна... – зітхнув Казимир.

  - Я не була такою. Ти змусив мене стати холодною.

  - Ми могли б домовитися...

  - Про що?

  - Про те, щоб почати все спочатку.

  - Це дуже просто, Казимире! – вигукнула я. – Залиш Полінку і після цього поговоримо про те, чи ми можемо бути разом.

  - Я хочу мати гарантії, що наші відносини відновляться, якщо я покину її.

  Я здивовано повернулася до Казимира. Роздивлялася його, наче вперше бачила.

  - Невже ти, справді, вважаєш, нібито можеш ставити мені умови?

  - Чом би й ні? – відповів він після невеличкої паузи. Мені здалося, що він навіть трохи налякався власного нахабства. – Ти теж можеш сказати про свої умови. Це буде по-чесному.

  - Я згодна. Моя перша і найголовніша умова: покинь Полінку.

  - Я вже покинув її.

  - Я повинна впевнитися в цьому.

  - Хіба ти не віриш мені? – здивувався Казимир. – Так не піде. Адже довіра – це найголовніше у шлюбі.

  - Як я можу вірити тобі після того, як ти мене зрадив? Ти правду сказав: довіра – це найголовніше у шлюбі. А ти вбив мою довіру.  

  Казимир довго мовчав. Він лежав на спині, закинувши руки за голову. У місячному сяйві, що зазирало у кімнату через не до кінця запнуту штору, я бачила його чіткий профіль, що колись здавався мені благородним, як у середньовічного лицаря. І у цю хвилину він перестав бути лицарем в моїх очах, бо лицарі не зраджують дам свого серця.

  - Це ти винна, – вбиваючи останній цвях у труну мого кохання, сказав Казимир. – Мені не вистачало сексу у наших відносинах. А як усім відомо, якщо чоловіку чогось не вистачає вдома, то він шукає цього на стороні.

  - Це тварина шукає на стороні їжу, якщо з’їла все, що було в годівниці, і не наїлася. І робить вона так, тому що, крім інстинктів, іншого розуміння їй не дано. А ми, люди розумні, відрізняємося від тварин тим, що маємо дар мови і можемо попросити те, чого нам не вистачає. Чому ти не прийшов до мене? Чому не поговорив? Не приклав ніяких зусиль для того, щоб дізнатися, у чому справа? Може, я погано себе відчувала? Була у стресі? Чому ти, не вагаючись, вибрав найлегший шлях – зв’язатися з іншою. Шлях, який виключав мене. Тобто, ти один, без мене, вирішив майбутнє нас обох. А тепер звинувачуєш мене?