Частина 18

  Відповідь на мої вагання прийшла з телевізору.

  Ми вчотирьох їли паелью. Лев Леонідович почував себе у нашій вітальні, як вдома, і увімкнув телевізор. «Щоб говорило», – пояснив він. Розповідаючи театральні байки, він розливав по бокалам біле напівсухе вино, що на прохання матері вибрав Казимир. Мені вона не довіряла таку важливу річ, як вибір напоїв до моєї ж їжі. Лев Леонідович завдоволено вивчив етикетку і заявив, що вино – чудове. А коли підчепив виделкою рис, що увібрав у себе смак  та колір цибулі, часнику, томатів, солодкого перцю, шафрану, середземноморських приправ та насиченого риб’ячого бульону, закотив очі та сказав:

  - Божественно!  

  - Дуже смачно, – підтвердив Казимир. – Дана вміє куховарити.

  - А що це на мене дивиться? – зойкнула Михайлина Казимирівна і підозріло поколупалася у паельї.

  - Це креветки. Вони з очима. Це нормально, – пояснив Лев Леонідович, що галантно схилився над тарілкою свекрухи. Як справжній джентльмен, він негайно відгукнувся на волання про допомогу з боку своєї дами серця.

  - Іноді ми дивимося на їжу, а іноді – їжа на нас, – реготнув Казимир.

  - Цікава філософія, – милостиво посміхнувся Лев Леонідович. 

  - Якісь дивні речі ти приготувала сьогодні, Дано, – скривилася свекруха. – А ти впевнена, що паелья готується саме так.    

  - Впевнена, – кивнула я. – Можу відео показати, щоб усі побачили. Насправді, це таке блюдо, яке кожен кухар готує по-своєму. Щось на зразок нашого борщу.

  - Паелья  виглядає вишуканіше борщу. Просто треба звикнути до неї. Ми у наших краях до морепродуктів не звикли. У нас традиційно їдять сало та свинину... – сказала, добре подумавши, Михайлина Казимирівна.

  - Ось тут я з вами не погоджуся, моя люба! – вигукнув Лев Леонідович. – Добре зварений борщ – це страва богів.  

  - Ви розумієтеся на їжі, я вам вірю, – кокетливо розсміялася вона. – Добре, я спробую... – вона обережно покуштувала рис і стримано похвалила: – Непогано вийшло. А це що за шматок кишки висить?

 З виделки свекрухи, погойдуючись, звисало кільце кальмара. Очі усіх негайно звернулися до мене.  

  - Це кальмар, – пояснила я. – Вишукана їжа.

  - Непогано, – схвалила Михайлина Казимирівна. Видно, моє пояснення задовольнило її. – А це що? О, Господи! – вона аж підскочила.

  - Що таке? – усі злякано подивилися у її тарілку.

  - Ось це, фіолетове! З щупальцями!

  - Це восьминіг, – пояснив Казимир. – Коли ми с Даною відпочивали у Болгарії, то їли не раз. Мені сподобалося!

  - Як можуть сподобатися страшні пухирчаті щупальці? – зітхнула свекруха, уважно роздивляючись шматочок восьминога. – А якщо він присмокчеться до мене зсередини?

  - Не присмокчеться. Він вже мертвий, – заспокоїв маму Казимир.

  Було цікаво спостерігати за ваганнями Михайлини Казимирівни. З одного боку, їй хотілося здаватися вишуканою дамою, справжньою поціновувачкою екзотичних страв. А з іншого – чудернацькі морські гади лякали її, як середньвічних моряків-першопроходців, що малювали їх на картах справжніми чудовиськами. А я мстиво подумала, що треба буде якось запропонувати їй вишукану французську страву – равликів-ескарго з маслом, перцем, сиром та прянощами. Звучить заманливо, але чи зможе вона з’їсти тих садових равликів? Я їла мовчки, прокручуючи у голові план помсти: запропонувати Леву Леонідовичу запечених ескарго. А коли він, справжній гурман, прийде у захват, то подивитися на реакцію свекрухи.      

  Врешті решт, Михайлина Казимирівна наважилася спробувати шматочок восьминога. Прожувала і, скрививши підфарбовані губи, заявила, що він схожий на гуму. Вона залишила шматочки восьминога на краю тарілки, а все інше з’їла. Ще й сказала повчально, щоб наступного разу я готувала паелью з мідіями і креветками, але не клала б туди восьминогів, бо без них смачніше.

  Щоб не вникати в її поради, я посміхалася з перебільшеною чемністю, а сама прислухалася до белькотання телевізору. А там саме йшла реклама ломбардів... Зараз їх у Києві – наче грибів після дощу. І мені подумалося, що я можу віднести золоту обручку і отримати необхідні гроші.   

  Так я і зробила наступного дня. А потім подзвонила ворожці, щоб повідомити, що маю гроші на продовження ритуалу. «Дві тисячі гривень», – на всяк випадок нагадала я, поки вона не запросила три. Соломія погодилася. Сказала, що пізніше надійшле мені список потрібних речей. Запитала, чи я знаю молитву «Отче наш». Якщо ні, то треба вивчити, бо вона використовується у ритуалі. Сказала, що я повинна прийти на обряд, вдягнена у плаття чи спідницю світлих кольорів. Ніяких джинсів і нічого темного! І щоб ніякі ремінці чи мотузки не обмежували моїх рухів. І білизна теж повинна бути біла або рожева. А найголовніше – обряд потрібно провести о сьомій годині вечора. Очищення відніме у ворожки багато сил, а тому я буду останньою клієнткою. Після мене вона вже не зможе працювати. На відновлення сил у ворожки піде не менше дванадцяти годин.      

  Приблизно через годину від Соломії прийшов список на ватсапп. Деякі речі мене здивували. Ролик медичної вати, сім аркушів паперу, дві великі пляшки мінеральної води та шість яєць.

  Я, може, і не пішла б до ворожки, але Казимир знову з’явився опівночі і поводив себе нібито п’яний. Коли він ліг поруч, я мимоволі принюхалася, чи не несе від нього пивом чи горілкою.