Частина 15

  Я несла додому скляночки і брудну білизну, як великі цінності. Заховала усе так, щоб ніхто не знайшов. Зачаровані труси розклала під матрацом, як звеліла ворожка. А скляночки з водою поклала у шафі, під моїми светрами. Сподіваюся, нікому не прийде у голову ритися у моїх речах у найближчі три дні. Казимир зайнятий своїми справами, а до свекрухи, як завжди, прийде її коханий Лев Леонідович. Треба їх смачно нагодувати і вони, як ті ящірки на сонечку, ліниво заляжуть у вітальні і вже не згадають про мене.

  Так воно і сталося. Після обіду Михайлина Казимирівна та її немолодий залицяльник розсілися на канапі і почали слухати записи співака Казимира Білецького, взявшись за руки, закривши очі та мліючи від утіхи. А я потихеньку вислизнула з будинку, щоб поїхати до Володимирського собору по свічку і свячену воду. Михайлина Казимирівна ліниво підвела голову, коли я проходила повз вітальні, пробурмотіла щось схоже на: «І куди вона все бігає?», і знову розслаблено опустилася на канапу.

  Коли я повернулася, Казимира не було. Лев Леонідович теж вже пішов. Свекруха зустріла мене докорами:

  - Де ти все ходиш? – запитала вона. – Приходив Казимир, питав про тебе. Дізнався, що тебе нема, то й він пішов з хати, такий сердитий... Що між вами скоїлося?

  - А ви не знаєте? – я намагалася не зустрічатися поглядом з Михайлиною Казимирівною.

  - Звідки мені знати про ваші справи? – вона потиснула плечами. – Єдине, чого я хочу, – це щастя мого сина. Якщо він щасливий, то і я житиму спокійно. Але я бачу, що ти не стараєшся робити його щасливим! Бродиш цілими днями бозна де. Не працюєш, так ще й вдома не буваєш!

  - Так я шукаю роботу, Михайлино Казимирівно, – заявила я, дивлячись прямо на неї отим самим перебільшено невинним поглядом людини, що обманює. Тим поглядом, який я недавно помітила у Казимира. – Ви ж мене завжди сварили за те, що я нічого не роблю. Прийшла на все готове і всілася на шию Казимирчику. Так ось, я все зважила і вирішила, що ви маєте рацію. Я повинна працювати як усі, з ранку до вечора. Ось я зараз і бігаю по об’явам у пошуках роботи. Сподіваюся, що через кілька днів знайду підходящу роботу. Тільки повинна вас попередити, Михайлино Казимирівно. Коли я почну працювати, то в мене вже не буде часу на те, щоб готувати їжу, прати одяг та прибирати у хаті. Навіть не знаю, хто відтепер візьме на себе домашні клопоти? Може, ви? Адже ви все одно увесь день вдома...

  - Я?! – злякалася свекруха і приклала наманікюрені ручки до квітчастого халатика, що двума кулями здіймався на її пишних грудях. – Я не можу! Я ж граю на фортепіано! Мені доконче необхідно берегти руки!

  - Тоді Казимирчик, – впевнено відповіла я. – Вибачте, я там повинна ще по деяким об’явам подзвонити... – з цими словами я покинула геть ошелешену свекруху у передпокої і зникла у моїй кімнаті. Вже наближалася шоста година.  

  Двічі пискнув мій мобільник. То прийшло повідомлення від Соломії: «Рівно о шостій – тричі прочитати молитву. Папірець з молитвою спалити, змішати зі свяченою водою і вмитися. О десятій – помити руки і ноги водою зі склянки номер один».  Я ледве дочекалася призначеної години. З замираючим серцем читала з папірця молитву і намагалася думати про те, як усе налагодиться.  

  Потім запалила свічку і зробила усе те, що звеліла ворожка. Дивне відчуття – вмиватися водою, у якій плавали рештки горілого паперу. Але я зробила це, не зважаючи на те, що горілі клаптики забивалися в ніс. А потім поставила свічку на підвіконня, щоб вона догорала, поки у кімнату насувалися сутінки.

  Від свічки йшов затишок. Я навіть подумала, що варто частіше запалювати свічки замість того, щоб вмикати холодне та бездушне електричне світло. Якби Казимир був зараз поруч зі мною, я б поклала голову йому на плече і ми тихо б сиділи, насолоджуючись вечором та близькістю...

  Але добре, що його саме зараз нема, бо сьогодні до самого вечора я не можу з ним розмовляти. Але один вечір можна перетерпіти. Якщо все вдасться, то в нас буде безліч затишних вечорів!

  Я відкрила ноутбук і поринула у роботу. Нарешті здатність працювати повернулася до мене. Якщо так і далі піде, то завтра я таки довершу цей переклад.

  О дев’ятій вечора з’явився Казимир. Я чула, як він зайшов до вітальні і Михайлина Казимирівна довго скаржилася йому на мене. Через півгодини він зазирнув у кімнату.

  - Мати каже, що ти шукаєш роботу? – запитав у мене.

  Я піднесла вказівний палець до губ і застережливо вказала Казимирчику на ноутбук. Мовляв, не заважай! Я працюю! Він завжди з повагою ставився до моєї роботи, тому кивнув і пішов собі, зачинивши за собою двері. А я з нетерпінням зиркнула на годинник: ну коли вже десята?! Господи, як же повільно плине час!

  Нарешті дочекалася! Казимир у той вечір більше не заважав мені. Коли до десятої залишалося десять хвилин, я почала приготування. Вдягла банний халат, взяла великий рушник, у який замотала склянку під номером один і з усіма пересторогами пройшла у ванну кімнату. Проходячи повз вітальні, одним оком я зазирнула туди. Казимир сидів у напівтемряві на канапі, посміхаючись у телефон, який висвітлював його обличчя, як на картинах Рембранта або якогось іншого голандця. Він підвів очі, помітив мене і посмішка раптом заморозилася. Він знову став сумним.

  Казимир пересмикнувся, начебто хотів щось сказати. Але я пам’ятала про пересторогу Соломії. Тож, не слухаючи його, забігла у ванну кімнату і увімкнула воду.