Частина 13

  Брудну білизну я витягла з кошика, що стояв у ванній кімнаті, згорнула так, щоб вона займала якнайменше місця, і сховала у сумочці. Фотографії зберігалися у мене на телефоні. Я вибрала ту, що подобалась мені найсильніше, де Казимир дивився на мене і посміхався, а від його очей, здавалося, відходили сонячні промені.

  Надія на те, що все вдасться, позитивно вплинула на мене. Я наготувала смачної їжі, як то робила раніше, і вийшла, щоб знайти, де можна роздрукувати фотографії. А також – щоб розвіятися і не слухати докорів Михайлини Казимирівни. Мовляв, знову я її любому та хворобливому Леву Леонідовичу не догодила. До речі, сам Лев Леонідович не скаржився, а їв усе, що очі бачили. Якось я приготувала для нього їжу, як для хворих – варене м’ясо, білий рис та овочі на пару. А для нас – те ж саме, тільки смажене та з приправами. Так ось: Лев Леонідович з’їв усе, що призначалося для нього, а потім – таку ж саму кількість смаженої та наперченої їжі. Усе зникало в його огрядному череві. Він вмів смакувати кожний шматочок, що зникав у отворі його рота, і був вдячний, коли його годували. Після їжі він полюбляв пропустити чарочку коньяку, яким насолоджувався потроху, по ковточку, і який називав «божественними ліками». А після коньяку його тягло на пісні, як на народні, так і на оперну класику. А Михайлина Казимирівна, захоплено дивлячись на нього, підспівувала тоненьким голосочком. У такі хвилини вона ставала іншою жінкою – ніжною та трепетною ланню.

 Коли я повернулася з віддрукованими фотографіями, Казимир вже був вдома. Він сидів за комп’ютером і щось писав. Коли я зайшла, то він подивився на мене вороже і не привітався. Останнім часом він поводив себе саме так. Ми так часто сварилися, що потроху ставали ворогами... Сподіваюся, що завтра це, нарешті, виправиться.

  Соломія попередила мене, щоб я мовчала і не провокувала Казимира на сварку. Тому я мовчки подала вечерю, а потім довго прибирала на кухні для того, щоб побути одною. Так склалося, що коли я працювала над перекладом, всім чогось було треба від мене. Мене смикали, мене питали, мене відволікали від роботи. Зате коли я прибиралася чи готувала їжу – хоч би одна жива душа туди забігла!

  Ввечері я лягла у ліжко раніше за Казимира. Він ще довго сидів у вітальні за комп’ютером. Я не хотіла знати, що він робить: працює чи переписується з Полінкою. Коли він прийшов у спальню, було вже за опівніч. Він вклався мовчки, не здіймаючи шуму, нібито намагався не турбувати мій сон. Але я розуміла, що він просто уникає розмовляти зі мною. Уникає чергового скандалу. Мабуть, ще найболючіше, що може принести зрада: двоє людей, що раніше були зв’язані безумовною довірою і розуміли одне одного без слів, віддаляються і стають чужими.

  За минулі місяці тільки один раз я спробувала надихнути Казимира на сексуальні стосунки. Це було, коли я ще не знала напевне, чи він має зв’язок з Поліною, але підозра вже отруїла моє життя. Я відчувала охолодження Казимира, і, як часто роблять жінки, вирішила вдатися до сексу для того, щоб прив’язати його до мене. Але тоді, вперше за всі роки, це мені не вдалося. Казимир виглядав незадоволеним та в’ялим. І, врешті-решт, попросив, щоб я залишила його у спокої, бо в нього нема бажання. Я образилася і більше не натякала на секс. Він теж. Тож той невдалий раз виявився останнім.