Частина 12

  Перед будинком ворожки Соломії я зупинилася, тамуючи подих. Завагалася: увійти відразу чи спочатку подзвонити по телефону. Але оскільки мобільник лежав у сумочці, то мені здалося за краще спочатку подзвонити.

  Відповіла жінка з невимовно м’яким, привабливим голосом:

  - Слухаю вас. Яка у вас проблема?

  - Я хотіла б спитати, чи можна прийти к вам на консультацію? – я не знала, як розмовляти з ворожками. Невже записуватися, як до лікаря з районної полікліники?

 Жінка негайно відповіла:

  - Так, звісно. Коли вам зручно?

  - Навіть не знаю... – протягнула я.

  - Вранці чи по обіді? – прийшла вона мені на поміч.

  - Можливо, прямо зараз? – я начебто стрибнула з моста у холодну воду.

  Була приблизно одинадцята ранку. Жінка (можливо, це була сама ворожка Соломія?) зробила паузу.

 - Так... Так... – нарешті промовила вона. – У мене є вільний час якраз через годину. Якщо бажаєте, я запишу вас на дванадцяту. Вам підходить?  

  - Так, – погодилася я. Хоча воліла б, щоб мене прийняли прямо зараз.

  Годину я провешталася у парку Нивки. Побродила між деревами, посиділа на лавочці на берегу озера. А рівно о дванадцятій вже стояла біля будинку ворожки.

  Я подзвонила, завмираючи не те що від страху, але від якогось трепету перед невідомим. Відчинив хлопець, високий та плечистий, і мовчки та запитливо подивився на мене.

  - Я до ворожки Соломії, – змушена була пояснити я.

  - Вам назначено?

  - Так. На дванадцяту годину.

  Лише тоді його кам’яне обличчя трохи пом’якшилося і він пропустив мене усередину.

  Високий кам’яний забор ховав від людських очей дуже гарний садочок, зроблений по японській чи китайській моді – з композиціями, викладеними з камінців, обсаджених квітами. Квітучі вишеньки, що росли обабіч доріжки, вкривали гравій опадаючими рожевими пелюстками.

  Хлопець, що скоріше за все був охоронцем, відчинив переді мною двері і запросив у будинок. Я увійшла, с цікавістю озираючись.

  Мене запросили присісти у одне з двох крісел у передпокої і трохи почекати. Крісла були не нові і трохи потерті. Столик теж здавався старим, нібито заскочив у новий і розкішний будинок з періоду Радянського Союзу. Бо все інше – двері, стіни, вікна і меблі, що виднілися через напіввідкриті двері у залу, – були дуже стильні і дорогі.

  Поки я чекала, то мала досить часу, щод роздивитися передпокій. На стінах висіли дивні фотографії та предмети, які повинні були нагадувати про те, чім займається хазяйка будинку. Химерні талісмани, хрести та пентаграми, малюнок котячого ока, різнокольорові пір’їни з намистинами, різбляні скриньки, фігурки багаторуких індійських богів з чорного дерева, різнокольорові камінці на керамічному блюді, ароматичні свічки різних кольорів – усе це налаштовувало на містичний лад. А самі стіни були пофарбовані у колір темного бузку, що теж додавало містики.

  Із зали вибігла чорна кицька з жовтою стрічкою на шиї і, піднявши хвіст, пройшла повз мене. Мені закортіло підізвати її, щоб погладити, але кицька втекла.  

  Аж ось, нарешті, відчинилися двері бокової кімнатки, біля яких і стояли два крісла і столик для клієнтів. Кімнатка та, певно, була приймальнею ворожки. Звідти вийшло двоє людей: жінка років тридцяти з лишком, вдягнена так, що я відразу безпомилково признала у ній ворожку. А інша – трохи старша, років сорока, хапала її за руки і зі сльозами у голосі примовляла:         

  - Дякую, дякую вам, пані Соломіє. Якби не ви, не знаю, що й робила б. Ви врятували мою сім’ю. Та що там?! Моє життя.

  - Завжди рада домогти, – м’яким та ніжним голосом відповіла пані Соломія. – Якщо виникнуть проблеми – дзвоніть. Я завжди до ваших послуг.

  Знову з’явився мовчазний хлопець-охоронець і жестом показав клієнтці дорогу до виходу. Ворожка перевела погляд на мене і люб’язно посміхнулася:

  - Ви до мене? Проходьте, будь ласка.

  І вона запросила мене до приймальні, що по декоруванню була прямим продовженням передпокою. Такі ж бузкові стіни та містичні артефакти у кожному кутку. Вікно, прикрите темною оксамитовою завісою. Великий стіл посеред кімнати, накритий темно-зеленою візерунчатою скатертиною і щедро заставлений дивними скляночками, свічечками, фігурками, камінцями, амулетами, браслетками, намистами, мушлями та колодами карт. І до запаморочення пахло важкими, надмірно солодкими парфумами, що зазвичай називають «східними».

  - Сідайте, – Соломія вказала мені на дерев’яний стілець перед столом. А сама влаштувалася навпроти.

  Вона поклала підборіддя на переплетені пальці рук і пильно подивилася на мене.    

  - Розповідайте, що вас тривожить.

 Я розуміла, що треба дотримуватися обережності.

  - Хочу знати про моє майбутнє, – сказала я, намагаючись виглядати безтурботною.

  Соломія розуміюче кивнула. Підсунула до мене блюдечко з візерунком з голубих квіток.

  - Ви пам’ятаєте суму, про яку ми домовлялися по телефону? – запитала м’яко і начебто вибачаючись.