Частина 11

  Кохання, якому п’ять років (з них три – прожиті у законному шлюбі), не вмирає за кілька днів. Але, якщо чесно, кохання до Казимира – не єдина причина, що утримувала мене у «домі з павуками». Справа в тому, що мені було нікуди йти.

  Я з простої сім’ї, яка ніколи не вміла пристосовуватися, ні займатися бізнесом. До весілля я жила у двокімнатній квартирі разом з матір’ю, бабусею і молодшою сестрою. Сестра Маруся недавно вийшла заміж і народила дитину. Вона з чоловіком і новонародженим тепер живе в одній кімнаті, а мати з бабусею – у іншій. А мене випхали до Казимира з наказом не повертатися. Мовляв, я зуміла підчепити чоловіка небідного, тож буде справедливо, якщо наша квартира дістанеться Марусі. Як мені тепер вертатися? Що я скажу матері? «Я ж тебе попереджала!..» – заведе вона свою звичну пісню...

  І знову до болі в серці закортіло почути голос Казимира. Я схопила мобільник і набрала його номер. Після довгих гудків він нарешті відповів.

  - Це ти? – роздратовано запитав він. – Я працюю, розумієш?! Працюю для того, щоб ти могла сидіти дома і чухатися, нічого не роблячи!

  - Що ти кажеш?! – я аж задихнулася від болі.

  - Правду! – відрізав Казимир. – Ти хоч розумієш, що я був вимушений залишити клієнта у стоматологічному кріслі з відкритим ротом для того, щоб відповісти тобі?

  - Може, насправді у тім кріслі сидить Полінка? – запитала я уїдливо.

  - Як же ти мені набридла з твоїми ревнощами! – вибухнув він. – Я вже забув би про ту Полінку, але ти знову й знову штовхаєш мене до неї. Знаєш, чому? Тому що вона – завжди весела. А ти замучила мене докорами. З нею мені добре, а з тобою погано. Хочеш, щоб між нами усе налагодилося? Тоді заспокойся і не заважай мені працювати!

  - Я хочу поговорити з тобою про щось важливе.

  - Я теж! Але не зараз! Знаєш, що мене дратує? Коли я вдома, то ти мовчиш і відвертаєшся від мене. А коли я на роботі і не можу розмовляти, то у тебе начебто язик розв’язується! Не можеш потерпіти, поки я повернуся додому? 

  - Не можу! – образилася я.

 - Добре. Кажи, що хотіла. Дядько в кріслі, що вже слиною захлинається, почекає.

  Я замовкла, бо від такого нахабства всі питання, що я мала до Казимира, вилетіли з голови.         

  - Я так не можу. Поговоримо потім, – сказала я.

  - Про що я й кажу! – зітхнув Казимир. – Поговоримо вдома. Не дзвони, коли я працюю. Іноді мені буває неможливо відповісти.

  Він замовк і закінчив розмову. Я у розпачі кинула мобільник на ліжко. Господи, за що мені ця кара?! Що я зробила?! Коли закінчиться ця біль?!

  Я теж впала на ліжко і плакала, поки не втомилася від сліз, як то буває з дітьми. А коли втомилася, то на пам’ять знову прийшла та жіночка, та безсумнівно зраджена дружина, яка приходила на таємний ритуал до циганки, що десять років тому наворожила мені трьох діточок, коханого чоловіка і «дім з павуками». Може, тепер вона підказала б мені що робити, щоб не втратити цей чарівний будинок і народити обіцяних дітей. Цікаво, чи та циганка ще живе на старому місці? Хоча, зараз я вже й не знайду її будинок...

  І такий відчай охопив мене, що й не передати словами. Захотілося повернутися у ту відьмину хатинку, де приємно пахло ароматичними паличками, панувала таємнича напівтемрява, а кольорові карти передрікали щастя.

  Раптом пригадалося, як зовсім недавно я проходила повз одного будинку у нас, на Нивках. І мою увагу привернула вивіска, на якій було написано: «Соломія, професійна ворожка, відьма у третьому поколінні». І номер телефону, який я, звісно, не запам’ятала. Тоді я просто посміялася над тим, що між медичною консультацією, салоном краси з малюнками нігтів на вітрині, піццерією та магазином ковбас було й таке. Невже комусь потрібні й такі послуги? Невже тепер ці послуги потрібні саме мені?

  І я наважилася.

  Я вискочила з кімнати як була – у джинсах та футболці. Тільки розчесала волосся, нашвидку мазнула губи помадою, сховала заплакані очі за темними окулярами, кинула у маленьку сумочку мобільник і гаманець. У передпокої я швидко натягнула кросівки і вискочила з будинку під лемент свекрухи:         

 - Куди ти побігла, несамовита? Та що ж це таке? Невже й сьогодні обіду не буде?

  - Нехай вам ваша Полінка готує! – буркнула я вже у садку. Шкода, що вона мене вже не почула.