Частина 10

  Наступного дня я дочекалася, коли всі підуть з дому, і лише тоді вийшла на кухню. Заглянула в холодильник, постояла трохи і з грюкотом зачинила дверцята, нічого не витягнувши. Їсти зовсім не хотілося. Навіть від думок про їжу мені корчило шлунок. Я заставила себе випити трохи кави і вийшла на вулицю.

  П’ятий тролейбус їхав до центру. Я сіла біля віконця, відвернулася і опинилася один на один зі своїм відображенням у склі. На мене дивилася сумна дівчина, зі смутком у ненафарбованих очах. І пропливав за вікном проспект Перемоги, або, як казала моя бабуся, корінна киянка, – Брест-Литовський проспект. Старі кияни визнають лише цю історичну назву. Я вийшла біля метро Університет. Хотілося побути на самоті, прогулятися по звивистим доріжкам Ботанічного саду. Зараз саме зацвітали магнолії – чарівне видовище.

  Але саме через оті магнолії я й не змогла побути наодинці. У куточок саду, де росли ці південні екзотичні дерева, набилося стільки люду! І всі чіплялися на дерева, наче мавпочки, прикладали квіти до своїх облич, приймали найнеймовірніші пози – усе для того, що потім виставити фотки у Фейсбуці. У цей період інтернет рясніє білими та рожевими магноліями. У минулому році я теж захоплено фотографувала квіти, але сьогодні було не до того.

  Натовп набрид мені і я дуже швидко втікла з Ботанічного саду. Мені подобалась ця частина міста зі старовинними будинками, де галасливі багатолюдні вулиці переплітаються з пустими та затишними. Дуже повільно я бродила тими вулицями і думала.

  Чого я хочу? Розвестися чи пробачити? Заплющити очі, а потім розплющити їх, і щоб усе, що сталося, виявилося неправдою, поганим сном, нічним жахом! Розумію, що це неможливо. Що сталося, те сталося. Але ж так хочеться!

  Як жахливо болить серце, коли воно розбите. Як  болить, коли розумієш, що кохана людина скористалася твоєю довірою для того, щоб зрадити тебе.

  Що ж тепер? Я розуміла, що єдиний можливий вихід для гордої жінки – зібрати речі і піти назавжди. Але хіба легко перекреслити минуле? Що ж ти наробив, Казимир? Навіщо ти поставив нас у таку складну ситуацію?

  Піти назавжди – це не тільки залишити Казимира, а й усе те, що стало моїм життям. «Дім з павуками», який я за ці роки вивчила до останнього куточка і полюбила. Ліжко, у якому я просипалася щасливою. Садок, де зараз рясно і духмяно цвіли сливові дерева. Письмовий стіл біля вікна, за яким я провела стільки годин. Книжки з бібліотеки співака Казимира Білецького – рівні полички фоліантів з золотим тисненням на палітурках. Здається, що все це – незначні речі, але кожну потрібно виривати з серця з кров’ю.

  «Дім з павуками» став моєю здійсненною мрією, про яку мені було наворожено за сім років до весілля з Казимиром. Коли мені виповнилося шістнадцять, шкільна подруга Валентина потягла мене якось до відьми.

  Валентина була з нових киян. Її батьки свого часу переїхали до Києва з невеликого містечка на Вінниччині. Літні канікули вона зазвичай проводила у бабусі і першого вересня поверталася до Києва з темним селянським загаром і з цікавими містичними історіями свого краю. Пам’ятаю, як одного разу, на великій перерві, вона захопливо розповідала про те, як бачила нечисту силу.

  Мовляв, поверталася Валентина якось уночі з сільської дискотеки разом з двоюрідними братом та сестрою. А за ними бігла якась дивна тінь, начебто свиня або кабанчик. Тінь виразно вимальовувалася на дорозі, але ніякої свині насправді не було. Така собі історія про вампірів навпаки. Кажуть, нібито вампіри на мають тіні, а тут тінь існувала, але істоти не було видно. І ця тінь бігла за Валентиною, начебто переслідувала її. Дівчата і хлопець зупилися і перелякано заверещали. Тінь теж зупинилася. Щоб спекатися неї, вони почали жбурляти у тінь каміння, але вона не рухалася. Тільки рохкала так, що вони налякалися ще сильніше і побігли. Вони неслися по пустій вулиці, осяяній повним місяцем і рідкими ліхтарями. Будинки обабіч дороги тонули у таємничій темряві, хвилювалися дерева від легкого вітерця, тужливо вили прив’язані собаки, голодні кажани пищали, полюючи за нічними метеликами. А свиняча тінь, дивно порохкуючи, бігла за ними.

  Захекані, вони зупинилися на перехресті. Тінь теж зупинилася і було помітно, як тремтіли її боки, начебто вона теж задихалася від швидкого бігу. Тоді Валентина перехрестилася, прочитала молитву і сильно вдарила тінь лантухом від картоплі, що сушився на сусідському паркані. Тінь дико заверещала, начебто від болі, і втекла в чагарники.

  Ось такі історії траплялися з моєю Валентиною. Не знаю, чи це їй наснилося, чи примарилося, чи трапилося насправді. Але подруга прям-таки жила містикою. Ворожила на картах, в різдвяну північ виглядала нареченого у дзеркалі, оточеному запаленими свічками. Визивала душі померлих, щоб запитати про майбутнє...

  Одного разу вона показала мені папірець з адресою циганки-ворожки, що передрікала долю за п’ятдесят гривень. Десять років тому це були великі гроші, тим паче для двох школярок-старшокласниць. Ми відкладали два місяці, поки назбирали необхідну суму, і, нарешті, поїхали за адресою. Відьма жила у приватному секторі десь на Куренівці. Ми вийшли з тролейбусу біля Кирилівської церкви, перейшли дорогу, піднялися по витоптаній стежині і загубилися на вузьких вуличках серед майже однакових двоповерхових будинків, що тонули у вишневих садках. Є в Києві такі місцинки, де час нібито зупинився. Ми довго кружляли вулицями і, нарешті, знайшли відьмин будинок.

  Заходити у двір можна було лише після третьої години. Ворожка мала свої правила щодо клієнтів. Тож ми почекали хвилин п’ятнадцять і лише тоді увійшли. Я не знала куди йти і трохи розгубилася, але Валентина впевнено вела мене у якусь прибудову у кутку садиби. Поки ми чекали і роззиралися, я подумала, що нічого чарівного чи містичного не було у тому добротному, але простому будинку з червоної цегли, критому черепицею. Раптом у двір увійшла якась жінка років тридцяти п’яти чи трохи більше. Вона наблизилася до нас і запитала, чи ворожка вже приймає. Обличчя жінки було сумне та заплакане. Тоді я не розуміла чому, бо думала, що вона прийшла до циганки як і ми, з цікавості. І лише тепер я розгадала зміст її поведінки, бо сама опинилася на місці тієї жінки – зрадженої дружини.