Частина 9

  Наступні тижні промайнули для мене у праці, клопотах, сумнівах, ревнощах, роздумах, стражданнях і спалахах надії.

  Я слідкувала за поведінкою Казимира, намагаючись зрозуміти, чи він має іншу жінку. А він нічим не видавав себе. Він, як завжди, посміхався мені впродовж дня, лагідно обіймав по ночам. Правда, обіймами все й обмежувалося. Але я так стомлювалась за день, що мені вже й не хотілося щонічних сексуальних утіх.   

  Був травень. Я працювала над останніми сторінками перекладу. У холодильнику чекала пляшка червоного вина, яку я сподівалася відкрити, щоб відсвяткувати завершення роботи. Так мені мріялося: напишу у кінці сторінки бажане слово «кінець», відкинуся на спинку крісла і маленькими ковтками смакуватиму терпко-солодке вино і відчуття перемоги, яке наступає, коли бачиш довгий труд завершеним. А потім... Хто знає? Може, візьмуся за власну книгу?

  Я розчинила вікно, щоб свіжий вітерець увірвався у кімнату. Але разом з вітерцем прилетіли крики Михайлини Казимирівни. Вона саме вибралася у садочок і там її спіткав телефонний дзвінок.

  - Алло, алло! – гукала вона тоненьким голосочком. – Погано чую! Ах, це ти Поліночка?! Ні, ні... Казимирчика немає. Він вийшов десь годину тому. Не відповідає на дзвінки? Ну, я навіть не знаю... Може, загубив мобільник?..

  Голос свекрухи повільно віддалявся, бо вона розмовляла на ходу. Але я почула достатньо. Мої підозри отримали ім’я: Поліна. У пам’яті залунала музика з «Шахерезади» і затанцювала, закрутилася, завигиналася Полінка у суміші класичного балету та танцю живота. Якими очами мій Казимирчик дивився на її пристрасний, жагучий, повільний та палкий танок!

  Схвильована, я підхопилася зі стільця і забігала по кімнаті. На кріслі біля дверей валявся блакитний светр Казимира. Сьогодні вранці, збираючись на роботу, він вдягнувся тепло, а потім подивився температуру і зрозумів, що буде теплий день. Тож скинув светр, пожбурив його на крісло і побіг собі. Я підхопила той светр, щоб покласти у шафу, і раптом помітила на кріслі забутий телефон. Так ось чому Полінка не може додзвонитися!

  Я відкинула светр на ліжко і взяла у руки мобільник. Дванадцять пропущених дзвінків! Дзвінків, які я не чула, тому що звук було вимкнено. Дивно. Ніколи раніше Казимир не робив такого. Між нами було стільки довіри, що іноді я навіть відповідала на його дзвінки. Була його домашньою секретаркою, як він сам мене називав.

Від кого ті пропущені дзвінки – я не могла бачити, бо виявилося, що мобільник заблоковано. І це теж було дивно.    

  Раптом телефон Казимира ожив у моїх руках. Не задзвонив, не задрижав, але блимнув екраном і по чорній смужці у верхній частині побіг текст: «Казимирчику, моє кохання, де ти? Я чекаю на тебе у нашому улюбленому місці».

  І від цього повідомлення, що по волі долі прочитала я, а не той, хто намагався приховати його від мене, мій світ розбився у тисячі друзок.

  В той день я так і не написала заповітне слово «кінець». І червоне вино, що чекало у холодильнику, так і залишилося невідкоркованим. Коли Казимир повернувся пізно ввечері, я мовчки сиділа у кріслі, підібгавши під себе ноги. Вікно було прочинене, світло вимкнене, а телефон лежав на письмовому столі.

  Я чула, як прийшов чоловік, але навіть не ворухнулася, щоб вийти йому назустріч. Звук його кроків боляче відгукнувся всередині мене. Він наближався до нашої кімнати, а за ним зміюкою повзла Михайлина Казимирівна і сичала так голосно, що було чути через двері:

  - Вона з самого ранку не виходить. Навіть обід не приготувала! Ми з Левом Леонідовичем повинні були шукати якийсь ресторанчик, щоб не лишатися голодними. А ти знаєш, що бідному Леву Леонідовичу не можна їсти що попало. У нього гастрит. А через лінощі Даньки знаєш, що він їв? Якусь гидотну піццу, яку ми відшукали поблизу станції метро!

  - Як це не виходить? – здивувався Казимир. – А що з нею?

  - Я не знаю, –  ображено відповіла свекруха. – Вона ж сердиться, коли я заходжу у твою кімнату, то ж я й не заходила. Навіть не знаю, чи буде в нас сьогодні вечеря?!

  - Може, вона захворіла? – припустив він.

  - Не знаю. Твоя жінка – ти з нею і розбирайся, – Михайлина Казимирівна потупотіла геть, злегка припадаючи на кульгаву ногу.

  А Казимирчик обережно прочинив двері нашої кімнати.       

  - Данусю, ти тут?

  Він увімкнув світло і я різким жестом прикрила наболілі очі. Казимирчик кинувся до мене і спробував обійняти:

  - Що з тобою? Тобі погано?

  - Погано! Дуже погано! – сердито вигукнула я, пручаючись з його обіймів.

  - Що з тобою? – він відступив на крок і запитав вже іншим тоном.

Я вказала на телефон і сухо промовила:

  - Я все знаю.

  Казимир вхопив свій мобільник з перебільшеною радістю:

  - Добре, що знайшовся. Я вже думав, що посіяв десь...

  - Полінка дочекалася тебе? – запитала я, не відводячи від нього пильного погляду.

  - Яка Полінка? – він перевів погляд у сторону, а потім на мене.

  Ви не повірите, яким відкритим та невинним може бути погляд людини, що старанно ховає брехню!