Частина 7

  Минуло кілька місяців. На вулиці буйно квітувала весна, і, водночас з весною, розцвітали відносини між Михайлиною Казимирівною та Левом Леонідовичем.

  Лев Леонідович приходив до нас тричі на тиждень і церемонно запрошував свекруху на прогулянку. Вона починала причепурюватися заздалегідь. Годинами крутилася перед дзеркалом, міряючи капелюшки і прикладаючи до грудей розкішні шалі найрізноманітніших кольорів.

  А капелюшків у неї було не менше тридцяти. Михайлина Казимирівна завжди казала, що справжня жінка повинна бути кокетливою та примхливою. До білого плаття вона носила білий капелюшок, до блакитного – блакитний, до червоного – червоний. І всі вони були великі та крислаті, прикрашені або квітами, або різнокольоровими пір’їнами. Про себе я називала її «Пані тисячі капелюхів».

  Треба було бачити їх на прогулянці! Лев Леонідович, високий та огрядний, виступав поважним, широким шагом. На одній руці у нього висіла велика парасолька в синьо-зелену клітинку, на випадок дощу. А за другу руку вчіплялася Михайлина Казимирівна, задоволена від того, що може замінити свого вишуканого ціпка на живого чоловіка, яким можна по праву пишатися перед подругами та знайомими. 

  Після прогулянок Лев Леонідович, зазвичай, залишався на вечерю. А коли йшов додому, то Михайлина Казимирівна ще довго лишалася сидіти на канапі у напівтемряві. Підібгавши під себе ноги і обхопивши руками вишиту східними візерунками подушку, вона мрійливо посміхалася. А потім дивилася в дзеркало, оцінювала себе і одного разу сказала:

  - А я ще зовсім нічого... Сорок сім років – хіба це вік? Як ти дивишся, Казимирчику, якщо мама знайде своє жіноче щастя? Врешті решт, я на це заслуговую. Я все життя жертвувала собою заради твого блага...

  - Позитивно дивлюся, – відізвався Казимирчик, відриваючись від мобільника і знову поринаючи у нього.

  Останнім часом я багато працювала над перекладом книги, яку вже треба було здавати. Тож Казимир, щоб не нудитися, розважався в інтернеті.

  - А як ти дивишся на Лева Леонідовича?

  - Позитивно дивлюся.

  - Він тобі подобається?

  - Хіба я жінка або гей, щоб він мені подобався? Якщо тобі з ним добре, то я не проти. 

  Мене поведінка Михайлини Казимирівни трохи забавляла. Вночі, коли ми залишилися у спальні вдвох із чоловіком, я теж кокетливо покрутилася перед дзеркалом, передражнюючи свекруху, і сказала:

  - Як ти дивишся на те, щоб я тобі привела нового батька, Казимирчику, дитинко? Яж ще молода, мені тільки сорок сім...

  - Чого ти смієшся над моєю матір’ю? Її життя – тож нехай робить, що хоче! – незавдоволено озвався Казимир.

  - Справа в тому, що їй п’ятдесят чотири роки, а не сорок сім, – спробувала виправдатися я.

  - І що з того?

  - Не розумію, навіщо соромитися свого справжнього віку?

  - Тому що ти ще молода та нерозумна, ось і не розумієш, – сухо відповів Казимир. – Це нормально, коли жінка її віку хоче здаватися молодшою. Мені не подобається, коли ти смієшся над моєю матір’ю.

  Було в його голосі щось неприємне, від чого у мене болісно стиснулося серце.

  - А коли твоя мати каже мені образливі речі, то ти не кидаєшся на мій захист... – промурмотіла я.

  - Як мені набридли ваші сварки! – він відвернувся і навіть відгородився від мене подушкою.  

  Я спробувала обійняти його, але він не відповів мені звичайною ласкою. Так ми і заснули без примирення. Чи не вперше у нашому подружньому житті?

  Наступного ранку Казимир не сердився, але якось дивно уникав мого погляду. А я була ладна вкусити себе за язика. Так сильно  шкодувала про сказане. І дійсно: яка мені різниця скільки років Михайлині Казимирівні? І що з того, що вона у своєму віці намагається знайти щастя? Її право! Лиш би мене ніхто не чіпав, то й я ні в чиє життя не повинна лізти.

  До речі, відносини свекрухи зі світським Левом (так я прозвала його за вишукану елегантність) принесли мені певну користь. Поринувши з головою у своє осіннє кохання, Михайлина Казимирівна  менше чіплялася до мене. А іноді і зовсім забувала. А я працювала над перекладом книги кожну вільну хвилину. Був у мене честолюбний намір – зарекомендувати себе як добру і відповідальну перекладачку, щоб отримувати нові переклади і заробити багато грошей на своє власне житло. Хоча, чесно кажучи, мені було б шкода покидати «дім з павуками». Але співіснування з Михайлиною Казимирівною іноді було нестерпним.  Якби я колись змогла заробити стільки грошей, щоб збудувати мій власний «дім з павуками»!

  Казимир... Він працював стоматологом, мав свій власний кабінет. Заробляв непогано. Нам вистачало на безпроблемне життя, на смачну їжу, на підтримання будинку і садочка у гарному вигляді, на машину, на кожушки, шалі та капелюшки для Михайлини Казимирівни... Але коли я заговорила про те, що було б добре жити окремо, він здивовано витріщівся на мене. Він навіть не міг подумати про те, щоб покинути своє рідне гніздечко. Навіщо шукати інше місце, якщо «дім з павуками» – його рідна оселя? Іншого житла він і уявити собі не може.

  Казимир теж зі свого боку поринув у роботу. Він повертався пізніше, заклопотаний, і поясняв це тим, що має більше клієнтів. Я раділа за нього. Я розуміла, що іноді йому потрібно було відпочити і розвіятися, посидіти з друзями у барі, перемежуючи чоловічу бесіду з переглядом футболу та кухлями пива. Тож не сердилася, коли він, двічі чи тричі на рік, повертався опівночі. Я намагалася стати для Казимира ідеальною дружиною – поблажливою, доброю, ласкавою, ніжною, палкою, розуміючою, усепрощаючою...