Частина 6

  Після обіду гості відпочивали і розважалися розмовами, а мені свекруха наказала прибрати зі столу.

  - І помий посуд, поки недоїдки не присохли, – порадила вона. – А то потім буде важче.

  «Яка турботлива!» – іронічно думала я на кухні, зішкрябуючи недоїдки у сміттєве відро. 

  Я вимила посуд і дбайливо розставила його, щоб сушився. Відчинила вікно і присіла біля нього, підставляючи прохолоді обличчя, розпашіле від вина і роботи. Хотілося трохи відпочити. А ще – не повертатися у залу, до гостей. Принаймі, не відразу.

  Широка веранда, на якій колись любив спочивати у плетеному кріслі корифей української оперної сцени, знаходилася поруч з кухнею. Саме туди вийшли, щоб провітритися, Михайлина Казимирівна і Алла Миколаївна. Вони не помітили мене, бо їм і на думку не спало дивитися в сторону кухні. А я випадково почула їх розмову. 

 - Ти пам’ятаеш, про що ми домовлялися? – питала свекруха.

  Алла Миколаївна довго і смачно затягнулася сигаретою. Цікаво, для чого вони вийшли на веранду? Щоб вільно покурити? Чи щоб ніхто не чув їх балачки й пересуди? А куріння – лише привід? Втім, Алла Миколаївна курила з задоволенням і держала цигарку з елегантністю голівудської актриси. Мені було видно її підкреслено рівну, худорляву спину, обтягнену чорною водолазкою з високою горловиною, та вишукано відставлену руку з цигаркою, над якою струмував димок.      

  - Звісно, пам’ятаю, – прохрипіла вона у відповідь. Кажуть, що балерини полюбляють курити, бо нікотин допомагає забити почуття голоду. Шкода, що він впливає також і на голос, і на шкіру, яка у Алли Миколаївни стала схожою на тонкий, жовтавий, зім’ятий папір. Михайлина Казимирівна хоч і була повнішою, але при цьому виглядала свіжою, як рожеве яблуко. А ці дві пані були ровесницями.

  - Тож зробимо задумане? Принаймі, спробуємо? – настирливо питалася свекруха.

  - Звісно, – випустивши з рота кільчики диму, погодилася гостя. – Це було б чудово.

  - Добре. Але у мене є прохання. Не лізь до Лева Леонідовича! У нас, здається, намічається щось особливе... – Михайлина Казимирівна кокетливо поправила біляві кучерики, що спадали їй на плечі.

  - Я до нього не лізла! – образилася Алла Миколаївна.

  - Я бачила, як ти на нього поглядала під час обіду, – не відставала свекруха.

  Алла Миколаївна знову затягнулася цигаркою. 

  - Я дивилася на нього, як на всіх інших чоловіків, – нарешті відповіла вона.   

  - Саме так! – переможно вигукнула Михайлина Казимирівна. – Ти на всіх чоловіків дивишся, нібито хочеш зжерти їх з потрохами!

  - Я?! – Алла Миколаївна поперхнулася димом. – Та коли це я бігала за чоловіками?! Це вони мені проходу не давали!

  - А я й не кажу, що ти бігала. Ти просто дивилася на них дуже відверто... Так ось, я попереджую тебе. Забудь про Лева Леонідовича, або я забуду про нашу угоду.

  Перш, ніж відповісти, Алла Миколаївна дозволила собі довгу паузу, заповнену смакуванням нової сигаретної затяжки. Вдосталь помучивши Михайлину Казимирівну непевністю, вона нарешті відповіла:   

  - Добре, не хвилюйся. Я більше навіть не подивлюся у сторону твого Лева Леонідовича. Залишаю його тобі. Врешті решт, ми подруги і повинні допомагати одна одній. А я не пропаду. За мною бігають десятки таких, як він!

  - А ти не перебільшуєш? – запитала Михайлина Казимирівна з ласкавою, але якоюсь зміїною посмішкою.

  - Не перебільшую, – впевнено відповіла Алла Миколаївна. – Шкода, але мушу признати, що роки беруть своє. Раніше за мною впадали сотні, а тепер лише десятки... Та й ті – лисі, пузаті і – навіщо гріха таїти? – жонаті.   

  - Та які там наші роки?! –  раптом розсміялася свекруха. Було помітно, що їй трохи полегшало. – Ми ще поживемо! До речі, хто той чоловік, з яким я тебе недавно бачила?

  - Один бізнесмен, – кокетливо всміхнулася Алла Миколаївна. – Я тобі потім про нього розповім, коли ми будемо лише вдвох. З подробицями!

Михайлина Казимирівна грайливо підморгнула:

  - А подробиці цікаві?     

  - Як тобі сказати? Подробиці... дрібні! На те вони й подробиці! Зате він щедрий.

  - Це головне.

  - До речі, твій Лев Леонідович дуже імпозантний мужчина! Набагато солідніший за покійного Петра.

  - Ах, Петро... – посумнішала Михайлина Казимирівна. – Він був непоганий чоловік, але сама знаєш... Не з нашого кола.

  - Зате з грошима, завдяки яким ти горя не знала у дев’яності, коли ми всі не знали, за що хапатися, щоб підзаробити хоч трохи.

  - Так, – погодилася свекруха. – Петро мав талант до бізнесу, але культури йому не вистачало. Мені часто ставало так соромно за нього...

  - Він тебе на руках носив. Ні в чому тобі не відмовляв.

  - Я того заслуговую! – гордовито зауважила свекруха.

  - Звісно, що ми того заслуговуємо! Ми ж королеви! – підтвердила Алла Миколаївна. – Чогось коньячку хочеться...

  - Ходімо в дім, – запропонувала Михайлина Казимирівна. – Лев Леонідович якраз приніс пляшку доброго коньяку. Заодно й подивимося, як танцює твоя Поліночка. Сподіваюся, що вона пішла у маму.