Частина 5

  Ось і наступила субота – день званого обіду. Я ще з вечора п’ятниці вовтузилася на кухні. Наготувала цілу купу смачностей. Іноді заходила свекруха і розповідала, як смачно куховарила її матуся. А тоді, у радянські часи, готування їжі – це був справжній подвиг. Продукти треба було доставати хитрощами, або бігати по місту у пошуках ковбаси чи майонезу, а потім годинами стояти у чергах.

  - Це нинішнім господаркам усе дається занадто легко. Пішла у магазин – і за півгодини купила усе, чого душа забажає. А ми, щоб зробити святкове частування, повинні були вигравати щоденну битву за їжу! – казала, зітхаючи, вона. Начебто докоряла мені за те, що в мої часи є супермаркети.

  - Наскільки я знаю, тобі жилося непогано у радянські часи, – звертаючись до матері, втрутився Казимир. – Дідусь мав доступ до дефіцитних продуктів.

  - Бо заслужив! – повчально відповіла йому Михайлина Казимирівна. – Ще не вистачало – рівняти мого батька, провідного співака Київської опери, з п’яним дядьком Василем, сантехніком з жеку.

  Вони обидва допомагали мені з останніми приготуваннями. Казимир нарізав овочі для салату, а свекруха, що так берегла свої музичні руки, обмежилася тим, що розкладала наїдки по тарілкам та мисочкам. Тут її артистичність проявилася у повній мірі: деякі салати стали схожі на квітучу ікебану.

  Казимир відповів матері:  

  - Сантехнік дядько Василь теж заслуговує на те, щоб купити на чесно зароблені гроші усе необхідне. А наш дідусь заробив би ще більше, якби мав змогу співати на сценах європейських театрів. Шкода, що за часів Радянського Союзу про це ніхто і мріяти не смів.

  Михайлина Казимирівна сумно зітхнула, оцінюючи втрачені можливості свого покійного батька.

  - Ну, на гастролі він їздив. Одного разу – навіть до Парижу. Привіз нам з матір’ю у подарунок купу модного одягу та два кілограми бананів. Через ті банани мені усі подружки у школі заздрили. Вона пахли, як справжні райські плоди. І на смак були такі ж самі. Пам’ятаю, як я помаленьку відкусувала від банана і насолоджувалася відчуттям, як те солодко-ароматне диво поволі тане на язиці. Розтягувала насолоду на цілу годину, або більше. Бо хтозна коли батько знову поїде на гастролі і привезе бананів. А тепер тих бананів на кожному базарі донесхочу! Райськими плодами вони вже нікому не здаються. Так... Банани як банани... А все тому, що ніхто не цінить те, що легко дається!

  Вона замовкла, думаючи про далекі часи, коли банани здавалися їй святом, тому що в інших тих екзотичних фруктів не було.

  - Ну ось, нарешті і все! – сказала вона, встромляючи у салат останню квітку, зроблену з червоної капусти, і милуючись справою своїх рук. – Можна накривати на стіл. Вже двадцять хвилин на другу, а ти ще й досі не готова?! – вона перевела на мене докірливий погляд і театрально сплеснула руками. Біжи швидше вмиватися та перевдягатися. Я сама все зроблю!

  Тепер, коли наїдки були готові, можна було взяти на себе нелегку справу художнього розставляння їх на столі. Що й зробила моя свекруха.

  Після дводенних клопотів я, дійсно, потребувала привести себе у порядок. Перед тим, як зайти у ванну кімнату, я заглянула у дзеркало і трохи злякалася: волосся скуйовждене, губи зневоджені та потріскані, а на щоці – червона пляма на тому місці, де я провела пальцями, забрудненими вареним буряком.

  Коли я, чисто вимита, гарно вдягнена, причесана, напахчена та підфарбована вийшла у залу, гості вже прийшли. І навіть розсаджувалися по місцях, що їм гостинно вказувала елегантно-вишукана Михайлина Казимирівна.

  Стіл виглядав чудово. Наче у казках, де красуня заходить у зачарований замок і дивується тому, що невідомий хазяїн приготував для неї царське частування.

  Лев Леонідович, видно, недавно прийшов. Приглажуючи рідке сиве волосся, прим’яте капелюхом, він з задоволенням оглянув святковий стіл, на якому чого тільки не було. А потім схилився перед Михайлиною Казимирівною, галантно цілуючи їй руку, наче актор у старих, чорно-білих фільмах. Він і сам був чорнобілим зі своїм сивим волоссям, вбраний у темно-сірий костюм з білою сорочкою, чорною краваткою у тонку смужку і кінчиком білої хустинки, що обрізанним трикутником виглядала з нагрудної кишеньки. Тільки щоки, після морозної вулиці, червоніли як троянди.

  - Ви – справжня чарівниця! – промовив він, вказуючи широким театральним жестом на стіл.

Вона відповіла, трохи засоромлена та рожева від втіхи:  

  - Ви перебільшуєте, шановний Леве Леонідовичу!

  Я спостерігала за ними. І мені здалося, нібито він навмисне затримав у своїй  долоні безвільну та покірну руку свекрухи на кілька секунд довше, ніж вимагали правила пристойної поведінки. А вона раптом стала схожа на школярку, до якої залицяється хлопчисько з сусідньої парти.  

  - Яке ж тут перебільшення? Стіл, насправді, чудовий! Неодмінно спробую ось це, і це... А там що?... – подала голос подруга свекрухи, Алла Миколаївна, теж колишня балерина. Вона роздивлялася наїдки голодними очима жінки, що змушена сидіти на дієті заради зберігання фігури. Але час від часу, двічі або тричі на рік, можна розслабитися і нажертися так, щоб нагородити себе за дні вимушеного недоїдання.  

  - Сідайте, сідайте! – заметушилася свекруха. – Ти, Аллочко, тут. А ви, Леве Леонідовичу, коло мене, щоб мені було зручно накладати вам смачні шматочки. А Поліночка нехай сідає біля Казимирчика. І пригощайтеся, не соромтеся!