Частина 4

  Коли ми вийшли на вулицю було чверть на десяту. Казимирчик вже піднявся і вибрався на кухню снідати. На вулиці свекруха докорила, що я не обслуговую її сина, як любляча жінка повинна обслуговувати чоловіка. Сплю, мовляв, допізна. Залишила йому млинці, як собаці, – на сковороді. Замість того, щоб тримати у теплому місці і швиденько подати, коли він вийде до сніданку.       

  - Я б тебе навчила, як господарювати, – зітхнула вона, – але, на жаль, не можу. Не вберегла ноги, то маю хоча б берегти руки.

  Михайлина Казимирівна, після того, як була змушена через травму покинути балет, давала уроки гри на фортепіяно. Недарма вона у свій час закінчила музичну школу. Свекруха любила розповідати, що навіть відомий професор Київської філармонії, що був другом її славетного батька і часто ходив до них у гості, одного разу похвалив її гру. І я вірила. А чом би й ні. Шкода лише, що пані Михайлина мала лише одного учня, що приходив до нас тричі на тиждень, на уроки, що свекруха давала йому у залі, де стояло відполіроване фортепіано горіхового кольору, покрите від пилу мережаною серветкою. Правда, навіть одного учня їй вистачало для того, щоб вважатися жінкою, надзвичайно зайнятою у світі високої культури. А також – щоб не готувати їжу і не клопотати по господарству, відговорюючись тим, що має берегти руки. А руки у неї і досі були гарні – білі, тонкі та нервові, з довгими гнучкими пальцями та нігтями гарної форми, пофарбованими блискучим червоним лаком. У її присутності мені завжди хотілося сховати власні руки, не такі вишукані, з короткими нігтями і з лаком, що завжди тріскався та злазив від щоденних клопотів.

  Наш будинок був розташований надалеко від станціі метро «Нивки». Є там таке тихе та затишне місце, яке здавна кличуть «приватним сектором». У співака Білецького був вибір – оселитися у центрі Києва, в одному зі старовинних будинків по вулиці Великій Житомирській, або тут. Там йому пропонували трикімнатну квартиру з високими стелями та вишуканою ліпниною на вікнах. Але, після довгих роздумів та вагань, він обрав участок землі, де з його можливостями, що перевершували можливості звичайної радянської людини, побудував чарівний двохповерховий особняк з класичними колонами, що обрамовували вхід, та затишною верандою, по якій вився дикий виноград. До речі, дідусь мого Казимирчика не прогадав. Бо через кілька років ота старовинна будівля на Великий Житомирській розвалилася від того, що після революції, за усі роки радянської влади, в ній ні разу не зробили ремонт. І всіх мешканців порозселяли у  невеличкі квартирки у дев’ятиповерхівках на Борщагівці та Оболоні, що саме будувалися у сімдесяті роки минулого сторіччя. Я сама виросла на Оболоні, у невеликій двокімнатній квартирі, а тому просторий дім Білецьких здавався мені справжнім палацом.

  На вікнах будинку Білецьких стояли незвичайні решітки. Покійний співак, що збирав колекцію антикварних меблів та картин, побоювався грабителів. А щоб решітки виглядали не як у тюрмі, він вирішив додати до них трохи мистецтва. По його замовленню, порекомендований майстер відлив з заліза решітки, що мали форму павутиння. А по тому павутинню нібито сновигали великі павуки. Це була така рідкість за радянських часів, що увесь Київ приїздив, щоб подивуватися на мальовничі решітки та на паркан, виконаний у такій же манері. І будинок співака, врешті решт, отримав серед сусідів назву: «дім з павуками».

  Для мене, дівчини з Оболоні, що спала на розкладному кріслі у одній кімнаті з бабусею, було щастям оселитися у великому будинку. А за щастя треба платити. Те, що виробляла Михайлина Казимирівна, я вважала платою за життя у «домі з павуками». Тож і привчила себе ставитися по-філософському до вибриків свекрухи. Хоча, признатися, вона мені остогидла. Але, як відомо, у чужий монастир зі своїм уставом не ходять. Тим паче, якщо монастир – готичний та екзотичний «дім з павуками».   

  Михайлина Казимирівна вбралася у своєму звичайному стилі – так, що на неї усі звертали увагу.  Сьогодні вона була у образі червоної королеви. Довга, майже до землі, червона спідниця. Поверх шуби – червона шаль з бахромою, що обгортала її плечі і м’якими складками падала майже до колін. Фарбовані біляві кучері були майстерно вкладені навколо обличчя. А на голові – червоний капелюшок з широкими полями і великою чорною квіткою. Чобітки – на підборах, а у руках – ковінька, майстерно вирізана з чорного дерева, що колись належала її батькові. Для того, щоб їй легше було ходити в елегантному, але незручному взутті. Але на стару, згорблену бабу з клюкою Михайлина Казимирівна не була схожа аж ніяк! Скоріше, вона поводилася, як Людовік Чотирнадцятий, що самовпевнено обходить свої володіння у Версалі.

  Правда, Нивки – не зовсім Версаль. Михайлина Казимирівна, що йшла, велично піднявши підборіддя, дуже скоро втрапила ногою у дірку на асфальті і вигукнула:

  - Можна подумати, що це – не Київ, а Засраті Калюжі!

  - Хочете, поїдемо на таксі? – запитала я.  

  - Не велика пані – дійдеш ногами! – відповіла свекруха. – Тут близько. На таксі поїдемо назад, коли будемо повертатися з повними сумками.

І далі пішла по роздовбаній вулиці величною королевою.

  Великий супермаркет знаходився на відстані в три зупинки від нашого будинку. По дорозі нам траплялися невеличкі продуктові магазинчики. Але вони були не гідні такої пані. Там покупці штовхалися задами, за висловом самої ж Михайлини Казимирівни. Їй потрібен був простір та багатий вибір. Та щоб я, або Казимирчик, йшли за нею, штовхаючи візочок, повний продуктів.

  У супермаркеті свекруха  трохи ожила та розквітла. Вона надовго заклякла перед довгим рядом з кремами та лосьонами. Переходила від однієї скляночки до іншої, читала етикетки, і, нарешті, запитала мене: