Частина 3

  Мій Казимирчику, моє велике кохання... Чи знаєш ти, яка я щаслива, коли лежу поруч з тобою, поклавши голову тобі на груди. Твоє рівне дихання заспокоює мене, биття твого серця заколисує... Я заплющую очі і відчуваю твій запах, твоє тепло. Ніч була задушливою і ти трохи спітнів під товстою зимовою ковдрою. Але мені зовсім не огидно, хоча я, взагалі, не люблю спітнілих чоловіків. Але запах коханого – то зовсім інше. Чи помічали ви, що тому, кого любиш, прощаєш речі, що у сторонніх людей здаються нестерпними?

  Мій Казимирчику! На електронному годиннику, що стоїть на нічному столику, біля ліжка, висвічується четверта година ранку. Ще темно, але я не можу заснути. Крізь щілину між важкими портьєрами, що дісталися нам від твоєї матусі, зазирає повний місяць. Сріблясте світло розливається по ліжку і бентежить мене. Але я лежу тихо, щоб не розбудити тебе, втомленого та солодко сплячого. У ніжному світлі вимальовується твій профіль, який я люблю до нестями. Ти – як молодий лицар з моїх улюблених картин прерафаелітів. Гордий та вродливий. Хвилясте волосся кольору пшениці над високим чолом. Ніс з невеликою горбинкою, що додає шляхетності. Тонкі рішучі губи та сильне підборіддя. Мені кортить легенько провести пальцем по коханому профілю, начебто намалювати його, щоб твій образ навіки відбився у моїй пам’яті. Але я стримуюсь, щоб не потривожити твій сон. Мені добре й затишно лише від того, що ти поруч. Ось ти трохи поворухнувся, знайшов долонею мою руку і знову заснув. Мабуть це і є щастя – просте, земне, затишне та спокійне. А іншого мені й не треба. Я стуляю вії і насолоджуюся відчуттям щастя...

  - Ви ще й досі спите, ліниві? Подивіться на годинник! Скоро вісім! – проскреготала над вухом свекруха.

  Я з жахом розліпила очі і подивилася на годинник. Сім годин десять хвилин! Казимир теж прокинувся.

  - Мамо, як ти любиш перебільшувати! – сказав він, солодко потягуючись у ліжку. – Зараз тільки десять хвилин на восьму, а мені сьогодні на роботу лише о десятій ранку. Я б ще поспав...

  - Так і спи, синочку, – промовила свекруха солодким тоном. – А Дана нехай вже встає. Ми з нею повинні йти в супермаркет, за продуктами. У нас же гості у суботу! – нагадала вона.

  Михайлина Казимирівна трохи відгорнула край ковдри і присіла у ногах нашого ліжка. Хоч і було занадто рано, але жінка вже була яскраво нафарбована і з підкрученими білявими кучериками. Але по-домашньому вбрана у шовковий халат чорного кольору з великими червоними трояндами. Вона примружила темно-карі очі і допитливо дивилася на мене, нібито чекала, коли я, нарешті, встану з ліжка. А я вставати не поспішала, бо вночі скинула сорочку і тепер лежала тільки у мереживних трусах. Невже свекруха не розуміє, як незручно, коли вона заходить у кімнату молодого подружжя?!    

  - Давай, Дано, не лінуйся, – порадила вона. – Моя матінка свого часу привчила мене ходити на ринок рано-ранесенько, коли м’ясо та овочі найсвіжіші, тількі привезені.

  - Михайлино Казимирівно, – не витримала я. – Не могли б ви відвернутися? Мені при вас незручно перевдягатися...

  - Що?! – вона здивовано закліпала довгими нафарбованими віями. – Невже ти мене соромишся? Я – така ж жінка, як і ти. Ти маєш щось таке, чого я ніколи не бачила?

Я зітхнула і відповіла:

  - Усі  бачили голих жінок. Якщо не у реальному житті, то хоча б на картинці або у інтернеті. Але це не привід до того, щоб жінки ходили голими.

  Зрозумівши, що Михайлина Казимирівна не збирається виходити з нашої кімнати, я вилізла з-під ковдри як була, лише у трусах.  Роззирнулася по кімнаті, шукаючи халатик. Свекруха пхикнула і демонстративно відвернулася, промурмотівши щось на кшталт:  

 - Яка безсоромна!

  Казимир з цікавістю стежив за мною і посміхався. Я жартівливо кинула йому подушку. Вигукнула:

  - Це ти, Казимирчику, безсоромний! Чого витріщівся? голих жінок не бачив?

  Він прийняв гру і зі сміхом повернув мені подушку. Свекруха, дивлячись на нас, закопилила губи. Запитала з легким осудом: 

  - Що це ти виробляєш? Хіба я повинна дивитися на вашу оргію? Давай, швидше збирайся. Я чекаю на тебе.

  І нарешті вона поважно виплила з нашої кімнати. А я стрибнула у ліжко до Казимирчика, обняла його поверх ковдри і тихо сказала, на випадок, якщо Михайлина Казимирівна зупинилася за дверима, щоб підслухати:

  - Якщо твоя мати не хоче дивитися, що виробляють у своєму ліжку двоє дорослих, одружених людей, то нехай не заходить у їх кімнату, коли вони ще сплять.

Чоловік постарався заспокоїти мене:

 - Розумієш, вона просто звикла будити мене щоранку. І тепер їй тяжко звикати до того, що я сплю не один.

  - Я розумію. Але ми маємо щось робити з твоєю матір’ю.

  - Що ти пропонуєш? Заборонити їй заходити до нас? Що я їй скажу? Адже вона – хазяйка будинку!

  - ... А я живу тут із милості! – підхопила я. – Знаю. Я вже чула це сто разів. Але ж так далі не можна! Поговори з нею. Поясни, що ми потребуємо трохи інтимності. Нехай хоча б стукає у двері, перш ніж зайти до нас.

  - Добре, добре. Я постараюся пояснити. Ну, йди вже, а то вона повернеться!  

  Перспектива повертання свекрухи мене трохи налякала і я швиденько вдяглася. Запитала, ніжно цілуючи Казамирчика у чоло: