Частина 2

  Ввечері повернувся чоловік. Ми втрьох сиділи у залі, за столом, застеленим вишитою скатертиною, та смакували омлет з шампіньонами, шпинатом, томатом, та зеленою цибулею. Я додала в нього ще й трохи сала, порізаного кубиками. А щоб свекрусі їжа не здавалася занадто простонародною (як для дядька Василя з Засратих Калюж – по виразу самої Михайлини Казимирівни!), то сказала, що це – бекон.

  Михайлина Казимирівна наминала їжу так, що за вухами лящало. Але й не забула поскаржитися на те, що після обіду вона відчувалася недобре.

  - Підозріло це! – жалілася вона. – Мене від болі в животі так скрутило, що я й дихати не могла, а від Даньки не дочекалася ані краплини співчуття! Інша невістка переживала б, побігла б в аптеку за ліками, визвала б машину швидкої допомоги...

  - Яка б хтозна коли приїхала! – реготнув Казимирчик. – Та ще, мабуть, не приїхала б взагалі. Вони не приймають визови на легку біль у животі. Хіба що, якщо є підозра на перитоніт. А в тебе ж нічого страшного не було, чи не так, мамо? Трохи поболіло, та й перестало. Зараз бачу, що тобі вже добре!..

  - А ти все жартуєш! – образилася свекруха. – Не віриш у те, що матері може стати погано. Так погано, що й померти можна. От почекай, синку, як помру, тоді ти пошкодуєш! Тоді зрозумієш, що нема у світі нікого, хто б любив тебе щиро та віддано, як рідна матір! – урочисто заговорила вона. – Тільки материнська любов – свята та непохитна! А нинішні жіночки хіба кохають своїх чоловіків?! Так, причепляться, немов п’явки і висмоктують усе – кров, мозок, гроші...  

  - На щастя, Дануся не така, – посміхнувся мій чоловік і лагідно накрив мою руку сильною, теплою долонею. – Готує так смачно, що я ладен тарілки вилизувати. Та й порядок у хаті наводить.

  Я була вдячна йому за підтримку і ніжно всміхнулася, погладивши його руки легким порухом пальців.

  - А що їй ще лишається, якщо вона не працює? – Михайлина Казамирівна, не дивлячись на мене, потяглася за хлібом і присунула до себе масельничку.

  - Я працюю, – заперечила я.

  - Вона працює, – підтвердив Казимир. – Дана – перекладачка з іспанської. Тобі ж це відомо, матусю.

  - Перекладачка – перекрадачка! – вигукнула зі сміхом свекруха і вчепилася зубами в шмат хліба з маслом. Ретельно пережувала і лише тоді продовжила: - Чужі книги перекрадаєш, бо своєї не спроможна написати!

  Я не знала, що відповісти, окрім того, що перекладач – це така ж достойна професія, як і усі інші. І, до того ж, нелегка, бо вивчити досконало чужу мову – не так вже й просто. І потрібна, бо зближує людей з різних країн, взаємно збагачує різні культури... Все це я вже не раз пояснювала свекрусі, а вона, начебто, й не розуміла.    

  - Ти не ображайся, Данько, – посміхнулася мені Михайлина Казимирівна начебто ласкаво, але зверхньо, як королева покоївці. Вона так вміла! – Я ж про тебе дбаю! І про те, щоб мій син, моя єдина, послана Богом дитина, був щасливим поруч з тобою. Якщо вже він тебе вибрав...

  - Я вже щасливий, мамо, – запевнив Казимирчик, розрізаючи на шматочки свою долю запашного омлета товщиною в два пальці.

  - Сподіваюся, що так воно і є, синку, – відізвалася вона. – Але ж можна і покращити справу! Якби ти, Данько, замість того, щоб перекладати чужу працю, написала б свій власний бестселлер, то стала б письменницею – тобто людиною творчою, з нашого кола. І тоді я б не соромилася тебе у розмові з нашими знайомими. А то усі друзі нашої родини, люди культурні та поважні, питають мене: «З ким це ваш Казимирчик одружився? З якоюсь невідомою сірою мишкою?» А я мовчу, червонію від сорому, та й не знаю, що відповісти... Бо так воно й є!

Казимир зареготав і підморгнув мені:

  - Що скажеш, Данусю? Згодна? Так напиши книгу, порадуй маму!

  - Може й напишу, – погодилась я, не відводячи очей від тарілки.

  А про себе подумала: «Але зроблю це не заради того, щоб вдовольнити самолюбство Михайлини Казимирівни, а для самої себе! Бо таке моє покликання!»

  - Про що б ти хотіла написати? – запитав він.

  - Про кохання, – посміхнулася я. – Усі найкращі книги – про кохання. А якщо нема кохання, то й книга не цікава.

  - Не скажи! – заперечив Казимир. – Багатьом читачам подобаються детективи! – помахом руки він вказав на шафу, за скляними дверцятами якої красувалася бібліотека, яку збирав ще дід-співак. Детективи там займали не останнє місце. – Вбивства, пограбування, погоні, таємниці, кровопролиття, підступність близьких, зрада, боротьба за спадок... Ось що продається найкраще.

  - Ти маєш рацію, але... – я задумалася. – Чому кояться усі ці злочини? Через кохання!

  - Через гроші! – поважно оголосив Казимир, піднявши догори вказівний палець. – Гроші – мотив та двигун для усіх людських вчинків! Тільки одні заробляють ті гроші, а інші бажають заволодіти багатством нечесним шляхом.

Я не здавалася:

  - А гроші їм, книжковим злодіям, навіщо? Пригадай, через що кояться злочини у твоїх улюблених детективах? Хтось вбиває задля того, щоб заволодіти коханою жінкою, яка на бідного й уваги не зверне. Інший – для того, щоб подарувати розкішне життя  жінці, яка, на думку закоханого, того заслуговує. Третій хоче мати безліч подружок для любовних розваг. Або ще жінка з коханцем планує вбивство остогидлого чоловіка, щоб потім вдвох насолоджуватися спадщиною або грошима від страхування... Тобто, дві речі правлять світом – любов та гроші!