Частина 1

  - Ти хочеш мене вбити! Ой, горе мені! У моїй же хаті мене вбивають! – пролунав зі спальні розпачливий вигук.

  Це верещить моя люба свекруха. Я вже звикла. За три роки, прожиті з нею, чого тільки не наслухалася! А що робити, коли заміж вийшла з великого кохання?  Якщо любиш чоловіка, то приймай його родину. Так кажуть усі і, мабуть, мають рацію. Ми ж не у дикому лісі живемо, а серед людей. Тож маємо навчитися пристосовуватися до умов, у які нас поставила доля, та до людей, що нас оточують. Так я заспокоювала себе.  

  - Ой! Помираю! – репетувала свекруха.

  Ні. Сьогодні спокійно попрацювати не вдасться. Принаймі, не зараз. Я закрила ноутбук і підвелася зі стільця. Підійшла до дверей великої спальні, яку займала свекруха. Двері були напіввідчинені. Скрізь тонку щілину виднілося розібране ліжко, вкрите шовковою рожево-бузковою ковдрою. А під ковдрою вовтузилася гора з доброї сотні кілограмів м’яса – мати мого любого чоловіка. 

  Я ввічливо постукалася і просунула у напіврозчинені двері усміхнене обличчя: 

  - Щось сталося, Михайлино Казимирівно? Чим я можу допомогти вам?

  Свекруха аж захлинулася злістю. Вигукнула:

  - Ви тільки погляньте на неї! Вона, безсоромна, ще й сміється! Чим ти нагодувала мене сьогодні, Данько?!

  Данька – це я. Тобто, моє повне ім’я – Дана. І скорочене теж. Усі так мене і називають, окрім чоловіка, який ласкаво кличе Данусею. І тільки свекруха вперто зве мене Данькою, та ще й попрікає, що в мене дурне ім’я, наче у хлопчисьок, що грають у футбол на дворі, між дитячим майданчиком та контейнерами для сміття. Мовляв, не вишукана я, не жіночна, не загадково витончена. Начебто й не у Києві народилася, а у якихось Засратих Калюжах. Михайлина Казимирівна – пані з культурної родини, дочка колись відомого оперного співака Казиміра Білецького. І сама вона в молодості теж була балериною, аж поки не впала зі сходів та не отримала травму, що перешкодила їй не тільки крутити піруети на урочисто освітленій сцені, але й нормально ходити. Тож вона щиро вважала, що їй, такій вишуканій та освіченій, дозволено презирливо ставитися до тих, хто не входив до кола столичної культурної еліти. Іноді з підфарбованого яскраво-червоною помадою рота Михайлини Казимирівни вилітали такі крутенькі слова, що навіть дядьки, що п’ють дешеву горілку десь за гаражами,  з задоволенням повчилися б у неї багатству обсценної мови.   

  Я перестала всміхатися і надала обличчю заклопотанного вигляду. Перепитала:        

  - Чим нагодувала? Як завжди, борщем та котлетами по-київськи. А до котлет був салат із рукколи з червоним перцем, сиром, кукурудзою та шампіньонами, приправлений ачето бальзаміко з Модени. Вишукано, як вам подобається.

  На ачето бальзаміко, тобто  ароматний, кислувато-солодкий бальзамічний оцет Михайлина Казимірівна поскаржитися не могла. Вважалося, що така їжа гідна її вишуканого смаку. Це ж вам не якийсь там народний кетчуп або втративший колишній високий статус майонез. Михайлина Казимирівна добряче подумала, перш ніж вирішити, на яку саме їжу поскаржитися.    

  - Мабуть, ти поганих шампіньонів поклала. Де ти їх назбирала? У Чорнобильських лісах? Хочеш вбити мене радіацією?

  - Та що ви таке кажете? Я вже й не знаю, чи хтось ще зараз збирає гриби у лісі. Тепер усі у супермаркеті купляють. А у ліс ходять не за грибами, а за настроєм. Так що, заспокойтеся, Михайлино Казимирівно. Шампіньони не з Чорнобиля, а з бляшаної банки. Якщо вам так кортить, я можу полізти в сміттєве відро і подивитися, де саме виросли ті гриби. Але, якщо пам’ять мені не зраджує, то у Франції.

  - Мабуть, вони були прострочені, – простогнала свекруха. – Хіба від нормальних шампіньонів буває так, як мені зараз? Геть усі кишки перекрутило! Різь у шлунку і кишечнику така, що, здається, не доживу до вечора. Та ще й до туалета ледве добігла. Діаррея у мене! А все ти винна! Чого ще ти у їжу мені наклала?

  - Ми усі втрьох їли одне й те ж. І я, і ви, і Казимирчик, – мені вже вривався терпець, але я стримувалась.

  Казимирчик – це мій коханий чоловік, син Михайлини Казимирівни. Він отримав таке гучне ім’я на честь свого знаменитого діда. Але, на превеликий жаль матері, разом з іменем не успадкував ні оперного голосу, ні абсолютного слуху. Тож довелося Казимирчику вчити медицину і порпатися у людському тілі, замість того, щоб чарувати оксамитовим тенором завзятих поціновувачів високого мистецтва.   

  - Як бачите, я почуваю себе добре. Казимирчик теж не скаржився. Поїв зі смаком і поїхав на роботу задоволений.

  - І тільки мені погано! Значить, ти зробила щось, що пошкодило тільки мені!

  Свекруха подивилася на мене з презирством, навіть з ненавистю. Вона напівсиділа у ліжку, обкладена з усіх боків подушками, великими та маленькими. Її великі карі очі, дуже сильно підфарбовані, примружилися і перетворилися у вузькі блискучі щілини, обведені вугільними тінями. Їй подобався драматизм у всьому – у поведінці, у розмові, у одязі, у манерах, у накладанні макіяжу. Хоч і лежала вона зараз у ліжку, хоч і скаржилася на погане самопочуття, але була вдягнена у мережаний пеньюар криваво-червоного кольору, який грайливо обтягував її огрядні форми. Помада на повних, капризно вигнутих губах була такого ж відтінку, а на вказівному пальці правої руки вона носила великий перстень, що закривав усю фалангу.  Густе волосся, темно-каштанове від природи, Михайлина Казимирівна фарбувала у перламутрово-білий колір, що у її випадку виходив трохи жовтавим, як вершкове масло. Це їй не дуже подобалося, але тут вона нічого не могла вдіяти і лише сподівалася, що колись таки знайде добру фарбу і вмілу майстриню, що зуміє довести до тями її розкішне волосся.