Довіра до самого себе — перша необхідна умова великих починань.
Семюел Джонсон
"... — Дівчатка, дівчатка, тихіше, бо розбудите матінку Зорі! — шепотіла одна з дівчат, озираючись на темні коридори монастиря.
— А що вона зробить, якщо побачить нас? — відповіла сміливо інша, намагаючись приховати тривогу.
— Ти дурна? Хочеш сто разів навколішки молитися за покаяння?
— Але ж ми нічого поганого не робимо…
— Зовсім дурна, ми гадаємо, а це тут суворо заборонено!
Навколо Елінди згуртувалися вихованки. Вона знала, як розплутувати долю: ворожила на клаптиках тканини зі швейної кімнати, на осінньому листі, а одного разу навіть — на Псалтирі. І найцікавіше, що її передбачення завжди справджувалися.
Цей монастир став притулком для багатьох дівчат, здебільшого вихідців із заможних родин. Одні залишалися тут для здобуття освіти, інші — через сирітство чи інші життєві негаразди. Елінда була серед сиріт: її мати стратили за чаклунство, батька вбили за нез’ясованих обставин, а дядько вирішив захистити племінницю, заплативши щедрий викуп монастиреві за її прихисток. Елінда, очевидно, успадкувала частину материних здібностей, що робило її ворожіння особливо влучними. Навіть настоятелька Зорі зверталася до Елінди з проханнями, хоч і приховувала це від інших.
Вона потрапила сюди після того, як дядько поцілував її в чоло та наказав:
"Будь мудрою, Еліндо. Тримайся в тіні, навчайся і набирайся знань. Усе, що тобі треба зараз — вижити до повноліття, а далі мої друзі заберуть тебе звідси. Батько залишив тобі достатньо, щоб жити достойно. Залишайся непомітною, допоки настане твій час."
Елінду не засмучувала аскетичність монастирського життя: тут не треба було носити корсетів, і чернече вбрання лише підкреслювало зручність. Вона подовгу блукала серед стелажів монастирської бібліотеки, заглиблюючись у книги з такою пристрастю, що часто не чула, як її кличуть. Іноді вона навіть тікала до лісу з книжкою, і тоді настоятельці доводилося її шукати. Покарання не діяли на Елінду — вона була непохитною у своїй любові до знань.
Щокварталу монастир відвідував священник Моргус. Його розмови з Еліндою були зосереджені на обережності та послуху, і щоразу після цих візитів матінка Зорі ставала добрішою. Елінда підозрювала, що річ тут не лише у словах священика, а й у грошах, що щедро надавав дядько.
Згодом Елінда стала помічати, що її батьки не були простими людьми. Згадувалася лабораторія батька з безліччю колб та хімікатів. Батько не дозволяв їй заходити туди, боячись за її безпеку, але таємний світ алхімії захопив її. Вона мріяла про власну лабораторію, проте розуміла, що в стінах монастиря ця мрія поки що недосяжна...
— Як у тебе виходить гадати? — запитала подруга, спостерігаючи, як Елінда збирає листя з підлоги.
— Не знаю, — відповіла та, знизуючи плечима. — Мені просто приходять картинки, а я їх перекладаю словами.
— Але як ти можеш бути впевнена, що бачиш правильно? А якщо все це — вигадки? — подруга нервово кусала губу, озираючись, ніби боялася, що хтось підслухає їхню розмову.
— Я не знаю, правильно це чи ні, — відповіла Елінда спокійно. — Просто я бачу й передаю.
— Навчи мене! — прошепотіла подруга, її голос тремтів від хвилювання.
— Тут усе просто, — Елінда злегка усміхнулася. — Треба навчитися довіряти своїм баченням, навіть якщо вони дивні чи незрозумілі. Іншого шляху немає.
— Але я боюся помилитися... А раптом я неправильно все перекладу? — подруга опустила погляд, почуваючись невпевнено.
— Ось у цьому й увесь фокус, — тихо сказала Елінда, серйозно дивлячись на неї. — Треба відкинути страх і повірити в себе. Інакше нічого не вийде.”
***
- Бофін, мій рахунок раз, два, три ти повертаєшся. Іларі дбайливо вивела мене з регресії.
- Я не буянив?
- Ні, ти ворушив губами і був спокійний. Ти розкажеш, що бачив?
- Звісно, це було продовженням минулого занурення.
Ми щоразу по свіжих слідах опрацьовували занурення, Іларі все записувала, що я згадував. Вона не користувалася диктофоном, а любила по-старому записувати собі у зошит. Потім вона робила записи в ноутбуці і здається, вона писала книгу про регресивний гіпноз. На мої допитування, чи пише вона книгу, вона жартівливо відмахувалась і говорила одну й ту саму фразу – скоро дізнаєшся.
Люсі Дабс обривала телефон, вона хотіла, щоб я під'їхав у видавництво і зустрівся з юристом для підписання документів відповідно до заповіту. Їхати треба було з Бестер, але наші собаки. Ми ніколи надовго їх не залишали без нагляду. Завжди коли ми поверталися додому, ми вислуховували такі претензії у вигляді гучного гавкання з завиваннями і стрибками на груди, що заспокоїти було неможливо, поки вони не випустять пару. Але треба їхати як би не хотілося, настав час і документи треба було оформити. Ми попросили Іларі залишитися вдома з собаками, поки ми будемо у від'їзді. Наша малеча вже сприймала Іларі як частину зграї. Ми сподівалися, що для Іларі та собак не буде великого стресу наша відсутність.