Розділ 30

З настанням ранку я так і не змогла заснути.

Ніч видалася довгою, виснажливою і, мабуть, однією з найгірших за останній час. Я кілька разів намагалася заплющити очі, влаштуватися зручніше, перевернутися на інший бік, але сон так і не приходив. Щоразу, коли я починала провалюватися в дрімоту, перед очима виникали уривки вчорашніх подій: темний будинок, скрип старої підлоги, чоловічі голоси, дві пари черевиків біля мого обличчя. А потім — різкий біль у голові й цілковита темрява.

Я мимоволі торкнулася потилиці.

Місце, куди мене вдарили, досі боліло. Неприємне відчуття не зникало навіть після того, як я трохи полежала в тиші. Голова здавалася важкою, немов її наповнили ватою, а думки плуталися між собою, не дозволяючи зосередитися на чомусь одному.

Я почувалася розбитою.

Та, попри втому, я вже знала, що робитиму сьогодні.

Повернуся до того будинку.

Ця думка не полишала мене відтоді, як Корвін пішов із моєї кімнати. Я прокручувала її знову й знову, намагаючись переконати себе, що це правильне рішення. Можливо, воно було необдуманим. Можливо, навіть небезпечним. Але я більше не бачила сенсу сидіти вдома й чекати, поки хтось інший вирішить, що мені можна знати, а що ні.

Я мала сама розібратися в усьому.

Досить було загадок, недомовок і чужих пояснень, які лише заплутували мене ще більше. Якщо той будинок справді існував, якщо я дійсно була там і зустріла тих чоловіків, то мала знайти спосіб з'ясувати, що все це означає.

А якщо все це лише гра мого виснаженого розуму, то я теж хотіла нарешті переконатися в цьому.

Я повільно підвелася з ліжка й почала збирати речі.

На перший погляд, мені не потрібно було багато. Я не збиралася залишатися там надовго, принаймні так хотіла себе переконати. Тому дістала невеликий рюкзак і поклала всередину кілька найнеобхідніших речей.

Спершу — пару пачок сирників. Я не знала, скільки часу доведеться провести в дорозі або скільки часу я затримаюся в лісі, тому вирішила взяти щось із собою. Потім поклала кілька свічок і ліхтарик. Не хотілося знову опинитися в темряві без жодного джерела світла.

Я перевірила, чи працює ліхтарик, натиснувши кнопку. На мить кімнату освітив яскравий промінь, який ковзнув по стіні, шафі й краю письмового столу. Я вимкнула його та поклала назад.

Мій погляд зупинився на старій книзі.

Вона лежала неподалік, і від самої думки про неї в мене виникало дивне відчуття. Ще зовсім недавно я сприймала її як єдину можливість знайти відповіді. Корвін приніс її мені, наполягав, щоб я читала уважно, приховував від Рейвена й поводився так, ніби ця річ мала для нього особливе значення.

Але що вона дала мені?

Сторінки, сповнені незрозумілих записів, дивних збігів і натяків, які лише посилювали мої страхи. І що більше я читала, то менше розуміла.

Можливо, настав час позбутися її.

Я затримала погляд на обкладинці, провела пальцями по старій поверхні й на мить замислилася.

У тому будинку був камін.

Я пам'ятала його. Старий, темний, із широким отвором, який здавався майже чорним навіть удень. Якщо в ньому ще можна було розпалити вогонь, то, можливо, я змогла б спалити книгу. Позбутися її раз і назавжди. Забути про все, що прочитала, і більше не повертатися до цих сторінок.

Звичайно, це не означало б, що всі дивні події зникнуть разом із нею. Але принаймні я більше не мала б перед собою цієї речі, яка постійно нагадувала про те, чого я не розуміла.

Я залишила рюкзак біля ліжка, а книгу поки що поклала поруч.

Саме тоді пролунав стукіт у двері.

Я здригнулася й одразу повернула голову.

— Кроу, — почулося з-за дверей.

Голос мами.

Я на мить заплющила очі, намагаючись зібратися з думками. Не хотілося, щоб вона побачила мій стан або почала ставити зайві запитання. Особливо зараз, коли я сама не могла пояснити їй, що зі мною відбувається.

— Заходь, я вже не сплю, — відповіла я.

Двері відчинилися, і мама зазирнула до кімнати.

Вона зупинилася на порозі й уважно подивилася на мене. Її погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на кілька секунд, а потім опустився нижче.

Я встигла непомітно підхопити рюкзак і засунути його за ліжко. Рух вийшов не надто вправним, адже голова досі боліла, але мама, на щастя, цього не помітила.

Я зовсім не хотіла пояснювати, навіщо мені зібраний рюкзак, куди я збираюся йти та чому в ньому лежать свічки з ліхтариком. І вже точно не хотіла розповідати про будинок у лісі.

Мама трохи нахилила голову.

— Чому ти так рано прокинулася, сонечко? У тебе все добре?

У її голосі відчувалося звичне материнське хвилювання. Вона й сама мала чимало справ, але все одно знаходила час, щоб поцікавитися мною. І від цього мені стало трохи соромно.

Я жодного разу не розповіла їй, наскільки сильно все змінилося останнім часом. Не поділилася тим, що мене лякає, не пояснила, чому стала такою замкнутою. Вона бачила лише те, що я дедалі частіше залишалася у своїй кімнаті й майже ні з ким не спілкувалася.