Розділ 29

Звуки скрипу старої підлоги лунали навколо мене. Спочатку поодинокі, ледь чутні, вони ставали дедалі частішими й виразнішими. Здавалося, хтось ходив кімнатою, повільно наближаючись, а потім раптово змінював напрямок і опинявся зовсім з іншого боку.

Я почала крутитися на місці, тримаючи свічку перед собою й намагаючись вихопити з темряви бодай чийсь силует. Мені потрібно було побачити того, хто ховався поруч. Хоча б на мить. Знати, звідки чекати небезпеки, куди бігти й від чого захищатися.

Але все було марно.

Щойно я поверталася на звук, він лунав уже позаду. Я різко оберталася, піднімала свічку, вдивлялася в темряву, проте там нікого не було. За мить підлога скрипіла з протилежного боку, а потім — зовсім близько, майже біля самих ніг.

Хто б це не був, він рухався настільки швидко, що я просто не встигала за ним.

— Хто тут?! — вигукнула я.

Мій голос розлетівся порожнім будинком і швидко стих. У відповідь почулося чергове протяжне рипіння десь за спиною.

Я різко розвернулася.

Нічого.

Лише темрява.

Мені було страшно. До болю страшно. Я вже не могла контролювати власне дихання, а серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Пальці судомно стискали свічку, і я боялася навіть на мить опустити руку, щоб не залишитися в цілковитій темряві.

Я не хотіла вірити, що все це відбувається зі мною.

Ще зовсім недавно мої найбільшими проблемами були дивні сни, незрозумілі записи в старому щоденнику та слова незнайомої жінки, які не давали мені спокою. Я намагалася знайти пояснення, переконувала себе, що все має цілком логічне підґрунтя. Можливо, я просто надто багато думаю. Можливо, страх і втома змушують мене бачити те, чого насправді немає.

Але зараз усе було інакше.

Я стояла посеред покинутого будинку, якого не мало існувати в моєму житті, й чула чиїсь кроки навколо себе. Відчувала чужу присутність, хоча не могла побачити того, хто перебував поруч.

Від самого переїзду до Вудстока все наче ставало тільки гірше. Спочатку сни, потім стара жінка, дивні попередження, щоденник із моїм ім'ям, а тепер цей будинок. Невже все це якось пов'язано? Чи я справді поступово втрачаю зв'язок із реальністю?

Я заплющила очі й на мить притиснула вільну руку до грудей.

Тільки не зараз.

Не тут.

Я не могла дозволити собі остаточно піддатися паніці.

Черговий скрип пролунав зовсім близько.

Я розплющила очі.

Звук був позаду.

Я різко обернулася, але цього разу не побачила нічого, крім темного проходу. Полум'я свічки затремтіло, кинувши на стіни довгі химерні тіні.

І тоді я зрозуміла, що більше не витримаю.

Мені потрібно було вибратися звідси. Негайно.

Я зірвалася з місця й побігла коридором до вхідних дверей. Майже не дивилася під ноги, перечіплялася через нерівності старої підлоги, а свічку тримала перед собою, намагаючись не загасити її під час бігу.

Ще трохи.

Ще кілька кроків.

Я вже бачила двері.

Та раптом зупинилася так різко, що ледь не впала.

Перед ними хтось стояв.

Високий чорний силует перегороджував мені шлях до виходу. Широкі плечі, темний одяг, нерухома постава. Його обличчя повністю ховалося в тіні, і я не могла розгледіти жодної виразної риси.

На мить мені здалося, що я впізнаю його.

Він був схожий на Корвіна.

Або на Рейвена.

Я не могла сказати напевно. Відстань і тьмяне світло свічки не дозволяли роздивитися незнайомця, та й сама думка про те, що хтось із них міг бути причетним до всього цього, здавалася мені абсурдною.

Ні. Вони не могли.

Принаймні я не хотіла в це вірити.

Я повільно підняла свічку над головою, намагаючись освітити його обличчя.

— Хто ти? — прошепотіла я.

Мій голос ледве долинув до незнайомця. Я примружилася, вдивляючись у темряву, сподіваючись побачити хоча б щось, що допомогло б мені зрозуміти, хто переді мною.

Він не ворухнувся.

Не відповів одразу.

Лише стояв і дивився на мене.

А потім пролунав чоловічий голос.

— Вибач, Кроу, та ми занадто довго шукали тебе.

Я завмерла.

Він знав моє ім'я.

Звісно, знав. Останнім часом здавалося, що його знають усі, крім мене самої. Але почути його з вуст незнайомця, який перегородив мені дорогу в покинутому будинку, було зовсім не тим самим, що прочитати в щоденнику чи почути від Рейвена.

У його голосі не було ані здивування, ані запитання. Він вимовив моє ім'я так, ніби давно чекав на цю мить.