Розділ 28

Я йшла швидким кроком, майже не відчуваючи землі під ногами.

Вулиці Вудстока здавалися мені зараз найпрекраснішим місцем на світі. Знайомі будинки, ліхтарі, припарковані біля тротуарів автомобілі, навіть пожовкле листя, що кружляло під ногами, — усе це повертало відчуття безпеки, якого мені так бракувало останніми хвилинами.

Я намагалася не думати про те, що сталося в лісі. Не згадувати червоне світло у вікні, прочинені двері й той голос, який вимовив моє ім’я. Та думки вперто поверталися до побаченого, ніби хтось знову й знову прокручував у моїй голові одну й ту саму сцену.

Я йшла дедалі швидше.

Час від часу озиралася через плече, перевіряючи, чи ніхто не йде за мною. Кожного разу бачила лише порожню вулицю, дерева та будинки, що потопали в осінніх сутінках. Проте це не заспокоювало. Навпаки, щоразу, коли я повертала голову, мені здавалося, що за мить помічу щось у темряві.

Чиюсь постать.

Чорний силует.

Або знайомі обриси старого будинку, якого тут просто не могло бути.

Я міцніше стиснула ремінець сумки й прискорила крок.

— Тільки б дійти додому, — прошепотіла я.

Мені хотілося одного: зачинити за собою двері, увімкнути світло в кімнатах і більше нікуди не виходити. Хотілося побачити маму, переконатися, що з нею все гаразд, почути її голос і бодай на мить відчути, що я знову перебуваю у звичайному світі.

Коли нарешті повернула на нашу вулицю, знайомий краєвид змусив мене трохи сповільнитися.

Ось будинок сусідів із білими віконницями. А ось і наш будинок.

Я впізнала його ще здалеку.

Два поверхи, світлий фасад, невеликий ґанок і вікна, за якими ховалося наше нове, ще не до кінця звичне помешкання. Ми переїхали сюди не так давно, тому я досі не могла сказати, що добре знаю цю вулицю. Але зараз мені й не потрібно було знати її до останнього будинку. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти: я нарешті вдома.

Я зупинилася біля хвіртки й уперше за весь цей час дозволила собі нормально видихнути.

Нарешті.

Мої плечі трохи опустилися, а напружені пальці розтиснулися. Я навіть відчула, як на обличчі з’являється слабка усмішка. Усе. Я вдома. Зараз я просто зайду всередину, і все це залишиться за дверима.

Я піднялася ґанком, дістала ключі й кілька разів перебрала їх у руці, поки не знайшла потрібний.

Замок клацнув.

Я натиснула на ручку й відчинила двері.

— Мамо, я…

Слова завмерли на моїх губах.

Я не договорила.

Переді мною був не наш коридор.

Не знайома вішалка біля стіни, не невелика тумба для взуття, не дзеркало, в якому я щоранку поправляла волосся перед виходом. Не було навіть звичного запаху нашого дому — того ледь відчутного аромату кави, прального порошку й маминого парфуму, до якого я поступово звикала після переїзду.

Натомість переді мною відкрився темний, занедбаний простір.

Старі дерев’яні панелі на стінах.

Потріскана штукатурка.

Пил, що здійнявся в повітря від протягу.

І довгий коридор, який губився в темряві.

Я не відразу зрозуміла, що саме бачу. Мозок наче відмовлявся сприймати зображення, намагаючись підмінити його чимось знайомим. Я кліпнула кілька разів, сподіваючись, що все зникне, а переді мною знову постане наша вітальня.

Але нічого не змінилося.

Я стояла на порозі того самого будинку.

Того самого старого будинку посеред лісу.

Мені здалося, що повітря вибили з легень.

— Ні…

Я відступила на крок, але за спиною вже не було ґанку. Лише темрява, що ніби чекала на мене з іншого боку дверей.

Я різко озирнулася.

Там, де мала бути наша вулиця, стояв порожній коридор. Ніяких сусідських будинків, ніяких ліхтарів, жодного натяку на Вудсток. Лише старі стіни, темні кути й дверний отвір, крізь який я щойно увійшла.

— Ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні-ні!

Я закричала й кинулася назад.

Моя рука схопилася за дверну ручку, але та раптом вислизнула з пальців. Я смикнула її ще раз, сильніше, та двері не піддалися. Здавалося, хтось із того боку притримував їх, не дозволяючи мені вийти.

— Відчиніть! — закричала я. — Відчиніть двері!

Я вдарила долонею по дереву.

Раз.

Другий.

Третій.

— Будь ласка! Ні! Я не хочу тут бути!

Мій голос зривався, а руки тремтіли так сильно, що я ледве могла втриматися на ногах. Я спробувала повернути ручку ще раз, але замість звичного клацання почула глухий, низький звук, ніби десь усередині стіни щось важко зрушило з місця.