Розділ 27

Я розплющила очі й відступила ще на крок, ніби відстань могла повернути мені здоровий глузд.

Тоді помітила іншу деталь.

На стіні, трохи лівіше від вхідних дверей, виднілася вузька смуга, схожа на подряпину. Вона тягнулася вертикально від краю вікна майже до землі. Я не могла розгледіти її чітко, але чомусь була впевнена, що вже бачила її раніше.

У моєму сні.

Я повільно підняла руку до рота.

Ні.

Це вже не було схоже на випадковий збіг.

Не після червоного світла.

Не після дверей.

Не після того, як я побачила форму даху й розташування вікон саме такими, якими вони поставали переді мною вночі.

Я відчула, як страх поволі змінюється чимось іншим.

Не стає меншим — навпаки, поглиблюється, проникає під шкіру, змушує кожну думку рухатися повільніше.

Це був страх перед тим, що неможливо пояснити.

Перед тим, що не мало існувати, але існувало.

Я пригадала слова авторки щоденника: «Мені наснився дім, якого я ніколи не бачила».

Тоді вона написала, що будинок стояв серед темного лісу, а у вікні горіло червоне світло. За склом хтось спостерігав за нею, і вона не могла розгледіти його обличчя.

Я знову подивилася на верхнє вікно.

Світло там тремтіло, наче полум’я свічки.

Можливо, за склом справді стояла людина.

Я не могла розгледіти жодних рис. Лише темну пляму, що ніби відділялася від внутрішньої темряви кімнати.

Я завмерла.

Пляма не рухалася.

Я примружилася, намагаючись зрозуміти, що саме бачу. Можливо, це була штора. Тінь від меблів. Відображення гілки, що хиталася перед вікном.

Я шукала будь-яке пояснення, яке дозволило б мені не думати про найгірше.

Та тоді темна пляма змістилася.

Зовсім трохи.

Майже непомітно.

Але я побачила.

Я відступила так різко, що ледь не перечепилася через корінь.

— Ні!

Мій голос розлетівся між деревами й повернувся до мене слабким відлунням.

Постать за вікном зникла.

Червоне світло залишилося.

Я стояла, широко розплющивши очі, і дивилася на порожнє вікно, не в змозі поворухнутися.

Мені хотілося бігти.

Хотілося кричати.

Хотілося опинитися вдома, у своїй кімнаті, під ковдрою, з увімкненим світлом і замкненими дверима. Хотілося почути мамин голос, навіть якщо вона сваритиме мене за те, що я розбудила її посеред відпочинку. Хотілося побачити Рейвена, його усмішку, його темні очі, відчути знайоме тепло його рук і переконатися, що у світі ще залишилося щось звичайне.

Але я не могла змусити себе рушити.

Моє тіло ніби забуло, як це робиться.

Я дивилася на будинок і відчувала, що він теж дивиться на мене.

Не вікно.

Не постать.

Сам будинок.

Наче він упізнав мене.

Наче я повернулася туди, де на мене чекали.

Я не знала, скільки часу минуло. Може, кілька секунд. Може, ціла хвилина. Час утратив звичний ритм, а думки розсипалися на уривки, які не вдавалося зібрати докупи.

Я згадала Корвіна.

Його спокійний голос, коли він говорив про щоденник. Його погляд, коли я запитувала, чому він допомагає мені. Його дивну усмішку й слова про долю.

Можливо, ти — моя доля.

Тоді я сприйняла це як провокацію. Як черговий спосіб вивести мене з рівноваги. Він любив говорити загадками, а я не хотіла давати йому задоволення бачити, як сильно вони мене зачіпають.

Але тепер його слова звучали зовсім інакше.

Що, як він знав про цей будинок?

Що, як саме тому приніс мені щоденник?

Що, як він хотів, щоб я щось зрозуміла, але не міг сказати прямо?

Я похитала головою.

Ні. Я не мала права робити такі висновки. Корвін нічого не розповідав мені про будинок. Він не казав, що я повинна прийти сюди. Він навіть не пояснив, де ми маємо зустрітися наступного дня.

«Ти дізнаєшся».

Я пригадала його слова й відчула, як у грудях знову стискається страх.

А що, як це місце й було тією зустріччю?

Ні. Це було безглуздо. Я не знала, де перебуваю, не знала, чи мав Корвін бодай найменше уявлення про те, куди я пішла. Він міг бути будь-де — у церкві, удома, у місті. Я не могла знати, про що він думав і що планував.