Розділ 26

Дивне відчуття виникло раптово.

Ще мить тому я спокійно йшла стежкою, насолоджуючись музикою, сонячними променями та запахом осіннього листя. А наступної — мені здалося, що щось змінилося.

Я не відразу зрозуміла, що саме.

Можливо, музика стала тихішою. А може, просто вітер перестав ворушити гілки. У будь-якому разі ліс, який ще кілька секунд тому здавався мені затишним і привітним, раптом ніби завмер.

Я сповільнила крок.

Під ногами тихо хруснуло сухе листя.

Я зупинилася й прислухалася.

Нічого.

Лише ледь чутний шелест десь високо над головою та моє власне дихання, яке чомусь здавалося надто гучним.

Я зняла один навушник, не припиняючи відтворення музики, й озирнулася через плече.

Стежка тягнулася назад між деревами, гублячись за поворотом. Крізь гілля ще пробивалося сонячне світло, а на землі лежали золотаві плями, які повільно коливалися від вітру. Усе мало цілком звичайний вигляд.

Можливо, я просто втомилася.

Після кількох безсонних ночей і всіх цих дивних подій моя уява могла зіграти зі мною злий жарт. Я вже починала підозрювати, що незабаром здригатимуся від власної тіні й бачитиму загрозу в кожному кущі.

Чудово, Кроу. Ще трохи — і можна буде відкривати власний клуб параноїків.

Я ледь помітно всміхнулася своїй думці, але усмішка швидко зникла.

Тому що я знову це почула.

Хрускіт.

Цього разу він пролунав десь попереду, праворуч від стежки.

Не гучний. Не різкий. Просто сухий тріск, наче чиясь нога наступила на тонку гілку.

Я повільно повернула голову.

Між деревами нічого не було видно, окрім стовбурів, чагарників і густих тіней, що ховалися під низькими гілками. Я вдивлялася в темні проміжки, намагаючись розгледіти хоча б найменший рух.

— Є тут хтось? — запитала я.

Мій голос прозвучав невпевнено й одразу загубився серед дерев.

Я пошкодувала, що взагалі щось сказала.

Що, як там справді хтось був?

Що, як це не випадковий перехожий, який вирішив скоротити шлях через ліс, і не якась тварина, що порпалася в опалому листі?

Я чекала.

Одна секунда.

Друга.

Третя.

Відповіді не було.

Я знову озирнулася, цього разу ретельніше. Мій погляд ковзнув по найближчих стовбурах, затримався на темному проваллі між двома соснами, потім перемістився до заростей папороті. Там, де сонячне світло не діставало землі, панувала густа напівтемрява.

Здавалося, варто лише зробити крок убік — і можна зникнути в ній без жодного сліду.

Я ковтнула слину.

Мені не подобалося це місце.

І найгірше полягало в тому, що ще кілька хвилин тому я вважала його ідеальним.

Я витягнула телефон із кишені, щоб поставити музику на паузу. Екран засвітився в долоні, показуючи звичайний час і знайомі значки. Я торкнулася екрана, і мелодія стихла.

Тиша виявилася набагато гучнішою, ніж я очікувала.

Без музики я раптом почула все: тихе потріскування десь угорі, шурхіт листя під власними ногами, віддалений крик птаха, якого я не могла визначити. А ще — дивний звук, що долинав із глибини лісу.

Наче хтось повільно йшов поміж деревами.

Я завмерла.

Хрускіт.

Пауза.

Ще один хрускіт.

Не було жодного сумніву: це нагадувало кроки.

Я відчула, як усередині щось неприємно стислося.

— Гей! — гукнула я голосніше, ніж раніше. — Тут є хтось?

Звук припинився.

Я заплющила очі на коротку мить.

Можливо, це була білка. Олень. Якийсь турист, що заблукав і так само здивувався моєму голосу. У лісі повно звуків, і далеко не кожен із них означає небезпеку.

Я знала це.

Принаймні знала раніше.

Тепер же кожне пояснення здавалося мені лише спробою заспокоїти себе.

Я знову вдивилася в дерева, і саме тоді помітила світло.

Спочатку воно було настільки слабким, що я прийняла його за сонячний промінь, який пробився крізь гілля. Маленька світла пляма мерехтіла далеко попереду, між двома темними стовбурами.

Я примружилася.

Світло не зникло.

Навпаки, воно ніби стало виразнішим, коли я змістилася трохи вбік.

Я зробила кілька кроків до нього, намагаючись розгледіти, що саме бачу. Можливо, там була галявина, відкрита сонцю. Або якась стара лісова дорога, що вела до будинку на околиці міста.