Розділ 25

Наступного ранку я лише на мить зустрілася з мамою, перш ніж вона пішла відпочивати після нічної зміни. Ми перекинулися кількома словами на кухні, мама запитала, чи все в мене гаразд, а я, як завжди останнім часом, відповіла, що так.

Збрехала.

Я не хотіла навантажувати її своїми дивними історіями, тим паче коли бачила, наскільки вона втомлена. Під її очима залягли тіні, рухалася вона повільніше, ніж зазвичай, а голос звучав так, ніби навіть розмова вимагала від неї надто багато сил. Я поцілувала її в щоку й побажала добре відпочити, провівши поглядом до сходів.

Щойно мама пішла, я залишилася сама.

На кухні було тихо. Лише холодильник неголосно гудів у кутку, а за вікном шелестіло пожовкле листя. Я поставила чайник, насипала кави в улюблену чашку й сіла за стіл, сподіваючись, що гарячий напій допоможе мені остаточно прокинутися.

Хоча, якщо чесно, я сумнівалася, що навіть літр кави зміг би виправити ситуацію.

Я заснула надто пізно. А точніше, надто довго намагалася заснути, перш ніж утома нарешті взяла гору. Щоразу, коли заплющувала очі, переді мною поставали рядки зі старого щоденника. Вони крутилися в голові, перепліталися між собою, породжували нові запитання й не давали мені спокою.

Я зробила ковток кави й поморщилася від її гіркоти.

Чудово. Тепер я ще й недоспана, зла й залежна від якоїсь старої книги.

Хоча проблема була зовсім не в книзі.

А в тому, що написане в ній надто сильно нагадувало моє власне життя.

Я поставила чашку на стіл і притиснула долоні до скронь.

Гаразд, Кроу. Давай подумаємо логічно.

Припустімо, авторка щоденника справді існувала. Жінка на ім’я Кроу, яка володіла магією, перетворила крука на людину, назвала його Корвіном і зрештою стала його дружиною.

Звучало як сюжет якоїсь готичної казки. Можливо, навіть непоганої. Якби я прочитала таке в романі, то, напевно, зацікавилася б і захотіла дізнатися, чим усе закінчилося.

Але це був не роман. Принаймні я не мала жодних підстав вважати, що переді мною вигадка.

Ім’я Корвін.

Я знову згадала його обличчя. Темні очі, неприродно спокійний погляд, бліду шкіру. Його холодні пальці, що прибрали пасмо волосся з мого обличчя. Його слова про те, що я можу бути його долею.

Може, він і справді ворон?

Я завмерла з чашкою в руках.

Ця думка здавалася настільки абсурдною, що я ледь не засміялася. Серйозно? Я сиджу на кухні, п’ю каву й намагаюся з’ясувати, чи може брат Рейвена бути птахом, який набув людської подоби?

Мені терміново потрібен відпочинок. Або психіатр. А краще — і те, й інше.

Та сміх так і не вирвався назовні.

Бо я пригадала, як Корвін дивився на мене. Як з’явився в моїй кімнаті через вікно, наче для нього не існувало жодних перешкод. Як спокійно говорив про речі, які мали б здатися неможливими. І як його слова дивним чином перегукувалися з написаним у щоденнику.

Можливо, я просто шукала зв’язок там, де його не було. Коли трапляється щось незрозуміле, людський мозок хапається за будь-яку ниточку, намагаючись скласти з розрізнених подій цілісну картину.

Але що, як цього разу ниточка була справжньою?

Я повільно видихнула й опустила погляд на свої руки.

А що, як його мати справді знала щось про нього?

Це запитання здалося мені не менш страшним.

У щоденнику йшлося про жінку, яка перетворила крука на людину. Але чи була вона матір’ю Корвіна? Чи могла вона бути пов’язана з його родиною? Можливо, я взагалі неправильно зрозуміла написане. Зрештою, я знала про їхню матір лише те, що колись вона захоплювалася темними й містичними речами.

Та цього було достатньо, щоб у моїй голові почали виникати найгірші припущення.

Може, вона не просто захоплювалася магією. Може, намагалася щось змінити, когось захистити або, навпаки, прив’язати до певної долі.

А якщо вона зробила щось із Корвіном?

Я міцніше обхопила чашку, зігріваючи холодні пальці.

Якщо він справді колись був круком, то чи залишилося в ньому щось від тієї істоти? Чи його людська подоба — лише оболонка? А якщо так, то ким він є насправді?

Запитання сипалися одне за одним, і я вже не встигала на них відповідати.

Найгірше було те, що я не могла перевірити жодного зі своїх припущень. Я не могла просто підійти до Корвіна й запитати, чи він колись літав над Вудстоком із чорним пір’ям замість волосся. Хоча, знаючи його, він, найімовірніше, лише всміхнувся б і сказав щось на кшталт того, що я нарешті почала ставити правильні запитання.

Від самої думки про його усмішку мені стало не по собі.

Він знав більше, ніж розповідав. У цьому я майже не сумнівалася.

Але чому він обрав саме мене? Чому приніс мені цей щоденник? Чому наполягав, щоб Рейвен нічого про нього не знав?