Розділ 24

Я обережно повернулася.

У кріслі біля стіни сидів Корвін.

На мить я відчула полегшення. Принаймні це був не хтось незнайомий, не той моторошний силует, який я боялася побачити. Та щойно я усвідомила, що він сидить у моїй кімнаті так, наче має на це повне право, полегшення змінилося чимось значно тривожнішим.

Скільки він тут просидів, Господи?

І головне — як давно він за мною спостерігає?

По тілу пробіг легкий холодок. Я змусила себе відвести від нього погляд і потягнулася до лампи біля ліжка. Кімнату залило м’яке жовте світло, і Корвін невдоволено примружився.

— І давно ти тут сидиш? — запитала я, намагаючись, щоб мій голос звучав упевнено.

Він неквапливо перевів на мене погляд.

— Відтоді, як ти обирала собі гарбуза.

Я повільно повернула до нього голову.

— Тобто ти все чув? — Мій голос мимоволі став різкішим. — Ти тепер стежиш за мною?

— Я ж казав тобі, що ми зустрінемося, — відрізав він.

— Але ж не так! Господи, ти забув, де двері? Чи тобі принципово щоразу з’являтися нізвідки?

— Заспокойся. Ти забагато нервуєш.

Він промовив це так спокійно, ніби я була маленькою дитиною, яка влаштувала істерику через якусь дрібницю. Мене це розлютило ще більше.

— А ти не думав, що люди зазвичай не вважають нормальним, коли хтось сидить у їхній кімнаті без дозволу?

Корвін не відповів. Лише підвівся з крісла й рушив до мене.

Я мимоволі відступила на пів кроку, хоча сама не розуміла навіщо. Він не зробив нічого, що могло б безпосередньо мені загрожувати. Принаймні поки що. І все ж поруч із ним моє тіло реагувало так, ніби відстань між нами була єдиним, що мене захищало.

Він зупинився зовсім близько.

На моїх руках виступили сироти.

Корвін був високим настільки, що, аби зустрітися з ним поглядом, мені довелося задерти голову. У напівтемряві його обличчя здавалося ще блідішим, а темні очі поглинали світло лампи, не відбиваючи майже нічого. Він дивився на мене з тією самою незбагненною холодністю, яку я помітила ще під час нашої першої розмови.

Та зараз у його погляді було щось іще.

Я не могла зрозуміти, що саме. Зацікавленість? Уважне вивчення? Чи, можливо, щось таке, чого я просто не хотіла помічати?

Мені стало ніяково від того, наскільки близько він стояв. Я відчувала кожен його рух, хоча він майже не ворушився. Навіть тиша між нами здавалася якоюсь неправильною — надто щільною, надто особистою.

Корвін повільно підняв руку.

Я напружилася, готова відсахнутися, але він лише прибрав пасмо волосся, що впало мені на обличчя, і заправив його за вухо.

Його пальці ледь торкнулися моєї шкіри.

Холодні.

Настільки холодні, що я мимоволі затамувала подих.

Цей дотик був коротким і майже невагомим, але чомусь від нього всередині все перевернулося. Я не відчула ані звичного страху, ані справжнього спокою. Натомість виникло дивне, суперечливе відчуття, яке я не могла ні пояснити, ні позбутися.

Мене насторожувала кожна його риса, кожен стриманий рух, кожне слово, вимовлене тим низьким, холодним голосом. Він не був схожий на Рейвена, навіть попри їхню зовнішню схожість. У Рейвена погляд був живим, теплим, відкритим. Корвін же здавався людиною, за чиїми очима ховалися двері, зачинені на безліч замків.

І все ж я не могла просто відвернутися.

Можливо, річ була в тому, що він знав більше, ніж говорив. А може, мене лякала сама думка, що я стою перед людиною, яка, схоже, здатна побачити в мені щось таке, чого я сама ще не розумію.

Від нього пахло холодом.

Не просто морозним повітрям, а чимось чистим і різким, наче свіжий сніг, що щойно вкрив землю й ще не встиг торкнутися жодного сліду. У цьому запаху відчувалася прохолодна м’ятна свіжість, ледь деревна нота й щось невловиме, що нагадувало зимовий ліс на світанку. Запах був приємним, навіть заспокійливим, але водночас зовсім не пасував до нього.

До його холодного погляду. До блідої шкіри. До дивної манери з’являтися без попередження й поводитися так, ніби він завжди знає більше за всіх навколо.

Я раптом усвідомила, що затримала подих, і повільно видихнула.

Наші погляди знову зустрілися.

Корвін не відводив очей. Його обличчя залишалося незворушним, але він дивився на мене так пильно, наче намагався прочитати щось приховане за моїми словами. Я не знала, чого він шукає, і від цього ставало ще моторошніше.

— Чого ти так дивишся? — нарешті запитала я, намагаючись приховати розгубленість.

— А як я маю дивитися?

— Не знаю. Як нормальна людина?

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Не усмішка — радше натяк на неї, який зник швидше, ніж я встигла переконатися, що справді його побачила.