Вороняча Тінь

Розділ 23

Раптом у передпокої пролунав глухий стукіт у двері.

Я здригнулася, відірвавшись від своїх думок, і поспішила вниз сходами. Відчинивши двері, я мимоволі усміхнулася.

На порозі стояв Рейвен із гарбузом у руках.

— Цукерки або смерть! — весело вигукнув він, піднявши гарбуз над головою, наче щойно виграв якийсь важливий приз.

Я розсміялася, не в змозі приховати свого замилування. Господи, ну який же він милий!

— До Гелловіну ще повно часу, — зауважила я, спираючись на одвірок.

Рейвен одразу склав губи в кумедну гримасу й подивився на мене такими благальними очима, що я ледь стримала новий напад сміху.

— Тобто ти впустиш мене лише тоді, коли настане Гелловін?

— Саме так, — серйозно відповіла я, хоча усмішка зрадницьки видавала мене.

— Жорстоко, Кроу. Дуже жорстоко.

Він опустив голову, вдаючи глибоку скорботу.

— Бідний я, нещасний. Приніс тобі гарбуз, а мене навіть на поріг не пускають.

— Ой, припини! — засміялася я.

Я відступила вбік, пропускаючи його до будинку.

— Заходь уже, драматичний ти чоловіче.

— Я знав, що ти не зможеш встояти перед моїми чарами.

— Не перебільшуй.

— Пізно. Я вже повірив у себе.

Я закотила очі, зачиняючи двері за його спиною.

Ми пройшли до вітальні й улаштувалися на дивані. Рейвен обережно поставив гарбузи на журнальний столик.

Я здивовано перевела погляд із гарбузів на нього.

— Зачекай. Навіщо тобі взагалі гарбуз?

— Ти не права! — обурено вигукнув він. — У мене їх два!

Рейвен поліз до свого невеликого рюкзака й дістав звідти другий гарбуз, тріумфально піднявши його переді мною. Він був менший за той.

Я засміялася.

— А, ну тепер усе зрозуміло. Два гарбузи — це, звісно, зовсім інша справа.

— Отож-бо! — Він поставив обидва поруч. — Ми будемо робити ліхтарі Джека.

— Серйозно?

— Абсолютно. Я вирішив, що нам потрібно трохи підготуватися до Гелловіну. Тим паче, що ти останнім часом майже не виходиш із дому.

Останні слова він вимовив уже спокійніше. Я помітила, як на мить змінився його вираз обличчя, але Рейвен не став нічого додавати й невдовзі знову всміхнувся.

— До речі, ти знаєш, чому їх називають ліхтарями Джека?

Я похитала головою, з цікавістю розглядаючи гарбузи.

— Тоді слухай. Колись давно в Ірландії розповідали легенду про одного коваля на ім’я Джек. Він був хитрим, скупим і, як кажуть у цій історії, кілька разів зумів перехитрити самого Диявола.

— Ого. Не найгірше досягнення, — зауважила я.

— Особливо якщо врахувати, з ким він зв’язався, — погодився Рейвен. — Але коли Джек помер, на нього чекала невеличка проблема. До раю його не пустили через усі його гріхи, а до пекла — через домовленість із Дияволом, який пообіцяв не забирати його душу.

— Тобто він залишився ні там, ні там?

— Саме так. І тоді Диявол кинув йому шматочок тліючого вугілля, щоб той міг освітлювати собі шлях у темряві. Джек поклав його всередину порожньої ріпи, яку попередньо вишкреб, і відтоді, за легендою, блукає світом із цим дивним ліхтарем.

Я слухала, не відводячи погляду від Рейвена. Він розповідав так захоплено, ніби сам був свідком усіх тих подій.

— А до чого тут гарбузи? — запитала я.

— Коли традиція поширилася в Америці, замість ріпи почали використовувати гарбузи. Вони більші, їх легше вирізати, та й знайти восени не проблема. Так гарбузовий ліхтар і став одним із символів Гелловіну.

— Тобто ми збираємося вирізати обличчя на гарбузах, щоб насолодитися історією про чоловіка, який вічно блукає в темряві, бо його не захотіли приймати ні в раю, ні в пеклі?

Рейвен на мить замислився.

— Якщо так подивитися, звучить трохи похмуро.

— Трохи?!

— Але ж гарбузи милі, — невинно додав він.

Я голосно розсміялася.

— Ти неймовірний.

— Я знаю, — відповів Рейвен і підсунув до мене менший гарбуз. — А тепер обирай. Зробимо з нього щось страшне чи кумедне?

Я взяла гарбуз до рук і задумливо оглянула його.

— Страшне, звичайно. Які ще можуть бути варіанти?

— О, то ти вирішила продемонструвати свій темний бік?

— Можливо.

— Чудово. Тоді я зроблю найжахливіший гарбуз у всьому Вудстоку.