Розділ 22

Перші сторінки були майже нерозбірливими. Чорнило вицвіло, а літери, написані тонким, трохи похилим почерком, місцями розпливлися. Я обережно перегорнула кілька аркушів, поки не натрапила на перший запис, який змогла прочитати повністю.

«Я ніколи не вірила, що людина може народитися не зі своєю долею, а з чужим ім’ям, яке одного дня змусить її стати кимось іншим.

Мене звати Кроу.

Можливо, для когось це лише дивне ім’я. Для мене воно завжди було нагадуванням про те, що я відрізняюся від інших. Я чула голоси там, де інші відчували лише тишу. Бачила знаки там, де інші проходили повз. Іноді мені здавалося, що темрява помічає мене раніше, ніж я помічаю її.

Моя мати казала, що це дар. Інші називали б це прокляттям.

Я досі не знаю, хто з них мав рацію».

Я зупинилася й перечитала останнє речення.

Дар чи прокляття?

Провела пальцем по краю сторінки й перегорнула її.

«Я довго вивчала те, що люди називають магією. Спершу мені здавалося, що вона прихована в словах, символах і старих обрядах. Я шукала її в книгах, у нічному небі, у відображенні місяця на воді. Та згодом зрозуміла: жоден символ не має сили сам по собі, якщо за ним нічого не стоїть.

Магія починається там, де наміру стає замало, а волі вистачає, щоб змінити щось більше за власні думки.

Але не кожна сила повинна бути використана. Деякі двері існують не для того, щоб їх відчиняли».

Я мимоволі озирнулася на двері своєї кімнати.

Дурниця. Усього лише старий щоденник.

Я змусила себе повернутися до читання.

Далі почерк ставав рівнішим, а записи — довшими. Жінка писала про самотність, про роки, проведені в пошуках знань, і про дивні речі, які траплялися з нею після заходу сонця. Вона не називала себе відьмою, але й не заперечувала, що володіє силами, яких не могла пояснити звичайна наука.

Потім я натрапила на ім’я, яке змусило мене завмерти.

«Я зустріла його восени.

Тоді я ще не знала, що одного дня він стане моїм чоловіком. Для мене він був лише чорним вороном, який щоразу з’являвся поблизу, коли я виходила до лісу. Він не боявся мене, не відлітав, коли я наближалася, і дивився так, наче розумів кожне моє слово.

Я почала приносити йому їжу. Спершу він тримався на відстані, але з кожним днем підпускав мене ближче. Згодом я помітила, що він з’являється навіть тоді, коли я не кличу його.

Одного вечора я запитала, чому він постійно повертається.

Він нахилив голову й подивився на мене своїми темними очима.

Я засміялася. Тоді мені здавалося, що я просто вигадую собі співрозмовника. Але я більше не почувалася самотньою».

Я несвідомо стиснула сторінку пальцями.

Чорний ворон. Жінка на ім’я Кроу.

Збіг? Можливо.

Я перегорнула аркуш.

«Я довго не наважувалася зробити те, про що думала. Перетворення живої істоти на людину — не звичайні чари. Я знала це з книжок і знала з власних відчуттів. Та щоразу, коли дивилася на нього, мені здавалося несправедливим, що між нами стоїть межа, якої він ніколи не зможе подолати сам.

Я не хотіла створювати собі слугу. Не хотіла підкоряти його волю чи прив’язувати до себе магією. Я лише бажала дізнатися, ким він був би, якби міг сам обирати свій шлях.

Тому я довго готувалася. Перевіряла записи, вивчала старі символи й шукала спосіб, який не зашкодив би йому.

Коли настав потрібний вечір, я запитала себе востаннє, чи маю право змінювати чуже життя.

Відповіді не було.

Але він залишився поруч».

На наступній сторінці чорнило було темнішим, наче цей запис зробили значно пізніше.

«Тієї ночі він став людиною.

Я пам’ятаю тишу, що запанувала навколо, коли чари завершилися. Пам’ятаю, як він уперше подивився на власні руки, ніби не міг повірити, що вони належать йому. Він не вмів говорити, не знав, як стояти, і довго вчився розуміти прості речі, які для нас здаються природними.

Я боялася, що помилилася. Що відібрала в нього те, чого ніколи не зможу повернути.

Та коли він уперше вимовив моє ім’я, я зрозуміла, що більше не хочу уявляти світ без нього».

Я затримала подих.

Жінка перетворила ворона на людину.

Я спробувала уявити, як це могло виглядати, але думки вперто поверталися до одного: навіщо Корвін приніс мені саме цей щоденник?

Я продовжила читати.

«Він не мав імені, яке я могла б назвати своїм. Тому я дала йому ім’я Корвін.

Я обрала його не випадково. У цьому імені було щось від його колишньої сутності — щось темне, пташине, незбагненне. Мені хотілося, щоб він пам’ятав, ким був до того, як отримав людське життя.