Розділ 21

Я ще не встигла оговтатися від чудового візиту Рейвена, а думки про нього й досі крутилися в голові, не даючи зосередитися на чомусь іншому.

Я мимоволі усміхалася, згадуючи його жарти, теплий дотик руки й те, як легко мені було поруч із ним. Здавалося, після його відходу в будинку залишилося щось від його присутності — ледь помітне відчуття затишку, яке я боялася розгубити, щойно повернуся до звичних тривог.

Та довго насолоджуватися цим мені не дали.

У двері знову постукали.

Я здивовано підняла голову. Невже Рейвен щось забув? Може, вирішив повернутися, бо згадав, що не встиг розповісти мені ще якусь історію? Або просто знайшов привід побачитися зі мною ще раз?

Від самої думки на моєму обличчі з’явилася усмішка.

Я майже поспішила до передпокою, навіть не намагаючись приховати радість. Мені хотілося знову побачити його, почути голос, перекинутися кількома словами. І хоча я розуміла, що він міг повернутися лише у якійсь дрібній справі, серце вже встигло вирішити за мене, хто стоїть за дверима.

— Ти щось забув? — запитала я, відчиняючи їх.

Усмішка завмерла на моєму обличчі.

На ґанку стояв не Рейвен.

Переді мною був Корвін — його старший брат.

Я одразу впізнала схожі риси: чорне волосся, виразні вилиці, широкі плечі. Але водночас між ними була разюча різниця. Корвін здавався трохи вищим за Рейвена — буквально на кілька сантиметрів, — та поруч із ним ця різниця чомусь відчувалася значно сильніше. У його зовнішності було щось суворіше, темніше, ніби він ніс на собі тінь, якої Рейвену вдалося уникнути.

На ньому були чорні штани й довгий чорний плащ, що спадав майже до колін. На тлі цього одягу його бліда шкіра здавалася ще світлішою, майже мармуровою. Темне волосся обрамляло обличчя, а погляд був спокійним і важким — таким, від якого мимоволі хотілося випростатися й обережніше добирати слова.

Я завмерла, тримаючись за дверну ручку.

Корвін.

Саме він сидів тоді зі мною у сповідальні. Саме йому я розповіла про кошмари, стару жінку й страшне попередження, яке не давало мені спокою. Я відкрила перед ним те, про що навіть Рейвенові не наважувалася сказати всього.

І тепер він стояв на моєму порозі.

Я відчула, як усередині щось тривожно стиснулося. Радість, із якою я відчинила двері, зникла без сліду, поступившись місцем розгубленості й легкій паніці.

Що він тут робив?

Чому прийшов саме до мене?

І найголовніше — чи розповів він Рейвенові те, що почув у сповідальні?

Я спробувала щось сказати, але слова застрягли в горлі. На мить мені здалося, що я знову опинилася в тій церковній темряві, перед людиною, якій випадково довірила надто багато.

Корвін дивився на мене мовчки.

Його вираз обличчя було важко прочитати. Він не усміхався, але й не виглядав роздратованим. Просто чекав, ніби давав мені час усвідомити його появу.

— Кроу? — нарешті промовив він.

Саме звучання мого імені в його голосі змусило мене здригнутися.

Я міцніше стиснула дверну ручку, намагаючись повернути собі бодай крихту самовладання.

— Корвіне… — вимовила я нарешті.

— Ти сама? — серйозно запитав він.

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як зрадницьки тремтить мій голос.

Корвін затримав на мені погляд, а тоді, не дочекавшись запрошення, переступив поріг і ввійшов до будинку.

Я на мить розгубилася. Потім визирнула на вулицю, озирнулася в обидва боки й переконалася, що поблизу нікого немає. Лише тоді зачинила двері.

Тим часом Корвін уже пройшов коридором до кухні. Він рухався так упевнено, наче добре знав, куди прямує, хоча раніше ніколи не бував у нашому будинку. Діставшись кухні, він відсунув стілець і сів за стіл.

Я кілька секунд дивилася на нього, намагаючись збагнути, як поводитися. Зрештою роздратування взяло гору над розгубленістю.

— Може, ти нарешті поясниш, що відбувається? — нетерпляче запитала я, схрестивши руки на грудях.

Корвін підвів на мене очі.

— Сідай.

Він вимовив це таким тоном, що я мимоволі завмерла.

— Перепрошую?

— Сідай, Кроу.

У його голосі не було ані найменшого натяку на прохання.

Не знаю, чому я послухалася. Можливо, мене приголомшила його впевненість. А може, десь глибоко всередині я відчувала, що ця розмова важливіша, ніж мені хотілося визнавати.

Я відсунула стілець і сіла навпроти нього, не зводячи з нього погляду.

Корвін і Рейвен були майже однаковими зовні. Те саме чорне волосся, схожі риси обличчя, високі постаті й широкі плечі. Та на цьому їхня схожість, здавалося, закінчувалася.

Рейвен був теплим. Навіть коли жартував або намагався приховати власне хвилювання за усмішкою, поруч із ним я почувалася спокійніше. Він умів заповнювати тишу словами й робити звичайні речі особливими.