Розділ 20

Ранок видався похмурим. За вікном повільно кружляло пожовкле листя, а небо затягнули сірі хмари, крізь які зрідка пробивалися бліді сонячні промені.

Я майже не спала. Щоразу, заплющуючи очі, знову бачила чорного ворона на підвіконні й слова, які проступили на склі. А коли все ж провалювалася в короткий сон, мені здавалося, що хтось стоїть за вікном і спостерігає за мною.

Щоразу я прокидалася й дивилася на фіранки.

Та за ними нікого не було.

Уранці я вкотре перевірила вікно. На склі не залишилося жодного сліду, підвіконня було чистим. Ні пір’їни, ні подряпини, ні найменшого доказу того, що вночі тут узагалі щось відбувалося.

Я могла б розповісти про все мамі. Могла б зателефонувати Рейвену й попросити його прийти.

Але що я мала сказати?

Що ворон постукав у моє вікно, а потім на склі самі собою з’явилися слова? Що я не знаю, чи це було щось надприродне, чи моя свідомість знову зіграла зі мною злий жарт?

Ні. Я не була готова вимовити це вголос.

Тому я вдала, що нічого не сталося, умостилася на ліжку й спробувала відволіктися книжкою. Щоправда, прочитала лише кілька сторінок, перш ніж усвідомила, що вже вкотре перечитую той самий абзац.

Зрештою я здалася, відклала книжку й спустилася на кухню.

Мами вдома не було. На столі лежала коротка записка, у якій вона попереджала, що затримається на роботі, і нагадувала мені пообідати. Поруч стояла чашка кави, яка давно охолола.

Я саме намагалася вирішити, чи варто розігріти її, коли почула стукіт у двері.

На мить я завмерла.

Потім серце раптом забилося швидше.

Я навіть не встигла придумати, чому так зраділа звичайному стукоту, як уже поспішала до передпокою.

Відчинивши двері, я побачила Рейвена.

Він стояв на ґанку з паперовим пакетом у руках. На ньому були темно-сині джинси, коричневий светр і червона картата сорочка. Вітер трохи розтріпав його чорне волосся, а на обличчі грала знайома мені усмішка.

— Привіт, Кроу.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись не показувати, наскільки сильно зраділа його появі. — А ти чого тут?

Він удав ображений вигляд.

— Оце так зустріч! А я, між іншим, приніс тобі дещо смачненьке.

Рейвен підняв пакет.

— І що там? — запитала я, зазираючи всередину.

— Булочки з корицею. Сподіваюся, ти любиш.

— Люблю.

— Чудово. А то я вже почав хвилюватися, що доведеться з’їсти їх усі самому.

Я засміялася й відступила, пропускаючи його до будинку.

— Заходь, поки я не передумала.

— Знаєш, я починаю підозрювати, що ти просто не вмієш вітати гостей.

— А я починаю підозрювати, що ти надто багато говориш.

— Можливо. Але ти ж усе одно мене слухаєш.

Я похитала головою, зачиняючи двері, та не змогла стримати усмішки.

І лише тоді зрозуміла, як сильно мені бракувало цих безглуздих жартів.

Ми пройшли на кухню. Рейвен поставив пакет на стіл, а я дістала дві чаши й заварила свіжий чай. Спочатку ми говорили про дрібниці: про погоду, про осінні прикраси, які вже з’явилися на вулицях Вудстока, і про те, як його батько знову намагався переконати його допомогти з якимись церковними справами.

Рейвен розповідав усе з таким серйозним обличчям, що я кілька разів не витримувала й починала сміятися просто посеред його історій.

— Я не розумію, що тут смішного, — удавано обурився він. — Мій батько цілком серйозно вважає, що я здатен переплутати церковні свічки з декоративними.

— А ти здатен?

— Це не має жодного стосунку до справи.

Я засміялася ще дужче.

Рейвен подивився на мене й теж усміхнувся.

— Ось. Саме цього я й хотів.

— Чого?

— Щоб ти нарешті засміялася.

Моя усмішка повільно згасла, поступившись місцем здивуванню.

Він опустив погляд на чашку, покрутив її в руках і додав уже тихіше:

— Я хвилювався за тебе. Останніми днями ти майже ні з ким не спілкувалася. Я кілька разів приходив, але ти не виходила. Не хотів набридати, та й не знав, чи ти взагалі хочеш мене бачити.

Я відчула, як до горла підступає клубок.

Я й справді уникала його. Не тому, що не хотіла бачити, а тому, що боялася. Боялася, що він помітить, наскільки я розгублена, що я знову почну говорити про речі, які не можу пояснити, або що одного дня він просто вирішить: зі мною надто складно.

— Вибач, — тихо сказала я. — Я не хотіла, щоб ти думав, ніби я не хочу тебе бачити.

Рейвен підвів на мене очі.

— А ти не хочеш?