Розділ 19

Піднявшись до своєї кімнати, я тихенько зачинила за собою двері й на мить притулилася до них спиною. На губах досі грала усмішка, яку я ніяк не могла позбутися, хоч як намагалася переконати себе, що нічого особливого сьогодні не сталося.

Ми просто подивилися фільм. Просто заснули на дивані. Просто трималися за руки.

То чому ж я знову й знову прокручувала в голові кожну мить, проведену поруч із ним?

Я заплющила очі й згадала, як Рейвен дивився на мене, коли я розповідала йому про свої страхи. Як уважно слухав, не перебиваючи, і як легко стискав мою долоню, ніби хотів без слів дати зрозуміти, що я більше не сама.

А потім згадався його усміхнений погляд, коли він підморгнув мені перед тим, як піти.

— Дурненька, — прошепотіла я сама до себе, відчуваючи, як щоки знову починають палати.

Я стягнула з себе светр, переодягнулася в піжаму й залізла під ковдру. У кімнаті панувала приємна прохолода, а за вікном тихо шелестіло осіннє листя. Вуличний ліхтар кидав на стіну бліду жовтувату смугу світла, яка ледь помітно тремтіла щоразу, коли вітер ворушив гілки старого дерева біля будинку.

Моя кімната завжди здавалася мені затишною. Високі книжкові полиці, старий письмовий стіл, м’який плед на кріслі й улюблена чашка, яку я ніяк не наважувалася викинути, попри тріщину біля ручки. Тут усе було знайомим. Передбачуваним.

І сьогодні мені вперше за довгий час хотілося вірити, що цього достатньо, аби почуватися в безпеці.

Я потягнулася до тумбочки, вимкнула лампу й зручніше вмостилася на подушці.

Можливо, мама мала рацію. Можливо, Рейвен справді був саме тією людиною, якої мені так бракувало. Не тому, що міг розв'язати всі мої проблеми чи прогнати кошмари, а тому, що поруч із ним я переставала боятися самої себе.

І, якщо бути до кінця чесною, мені дуже хотілося побачити його завтра.

З цією думкою я нарешті заплющила очі.

Спочатку я чула лише вітер. Потім — тихе цокання годинника десь унизу. Згодом і ці звуки розчинилися в сонній тиші, а думки стали повільними й невиразними.

Я вже майже заснула, коли почула стукіт.

Тихий. Ледь чутний.

Тук.

Я розплющила очі.

Кілька секунд лежала нерухомо, прислухаючись до темряви. Будинок мовчав. За вікном шумів вітер, і гілки дерева ледь дряпали стіну.

Напевно, вони й постукали по склу.

Я перевернулася на інший бік, натягнула ковдру до підборіддя й заплющила очі знову.

Тук. Тук.

Цього разу звук був виразнішим.

Він долинув саме від вікна.

Я повільно підвела голову.

Серце неприємно стиснулося. Я знала, що в нашому будинку старі вікна, які іноді потріскували від перепадів температури, а вітер міг розгойдувати гілки так, що ті дряпали шибки. Усе мало цілком звичайне пояснення.

Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

Я відкинула ковдру й сіла на краю ліжка. Підлога виявилася холодною, і я мимоволі підібгала пальці ніг. Кілька секунд вагалася, дивлячись на темний прямокутник вікна, а тоді все ж підвелася.

— Якщо це знову якась гілка, я її власноруч відламаю, — пробурмотіла я, намагаючись надати голосу впевненості.

Власний шепіт у нічній тиші прозвучав надто голосно.

Я зробила кілька кроків до вікна.

Тук.

Я завмерла.

Цього разу стукіт був таким близьким, наче хтось стояв по той бік скла й терпляче чекав, доки я підійду.

Повільно, намагаючись не шуміти, я відсунула край фіранки.

І перестала дихати.

На підвіконні сидів чорний ворон.

Великий, майже нерухомий, із блискучим пір’ям, яке в темряві здавалося суцільною чорною плямою. Його кігті впивалися в край підвіконня, а голова була трохи нахилена набік. В одному оці відбивалося світло вуличного ліхтаря — крихітна, холодна іскра серед темряви.

Він дивився просто на мене.

Я мимоволі відсахнулася від вікна.

Ворони в нашому місті були звичним явищем. Їх вистачало біля церкви, на дахах старих будинків і навіть на ринковій площі. Та цей птах чомусь здавався мені не таким, як усі інші.

Можливо, через те, що він не намагався втекти.

Я різко поворухнула фіранкою, сподіваючись налякати його, але ворон навіть не здригнувся. Лише повільно повернув голову, продовжуючи стежити за мною.

— Іди геть, — прошепотіла я.

Птах не ворухнувся.

Я озирнулася на двері, за якими простягався темний коридор. Мені раптом захотілося розбудити маму, покликати її до кімнати й попросити підтвердити, що я не божеволію. Але я не могла змусити себе відступити від вікна.

Мені потрібно було побачити, як він полетить.

Довести собі, що це звичайний птах, який просто вирішив перепочити на нашому підвіконні.