Розділ 18

У двері тихенько постукали.

Я здригнулася, а тоді поспішила відчинити, вже здогадуючись, хто стоїть на порозі. Десь глибоко всередині я сподівалася побачити саме його.

І не помилилася.

— О, Кроу! Тобі вже краще? Привіт! — щиро всміхнувся Рейвен.

Я на мить розгубилася, дивлячись на нього. Він стояв переді мною з тією самою привітною усмішкою, наче нічого незвичайного не сталося. Наче я не зникла на кілька днів, не уникала його й не прийшла сьогодні до церкви, щоб вилити душу незнайомцеві за завісою сповідальні.

А може, то й справді був не він?

Ця думка промайнула в голові так несподівано, що я мимоволі насупилася. Та ні, це ж безглуздо. Я надто добре запам'ятала його обличчя, голос і навіть те, як він рухався.

— Місіс Сюзен попросила мене… — почав Рейвен, але я перебила його.

— Привіт, Рейвене! Я знаю. Проходь.

Я відступила вбік, пропускаючи його до будинку, а потім зачинила двері.

Рейвен без вагань пройшов до вітальні й улаштувався на дивані навпроти телевізора. Я рушила за ним, досі намагаючись зрозуміти, чи справді він не помітив мого хвилювання, чи просто вдавав, що все гаразд.

— Я взяв нам попкорн, — сказав він, піднявши два пакунки. — Але не знав, який тобі подобається, тому взяв обидва: солоний і солодкий.

У його голосі відчувалося легке хвилювання, хоча він і намагався триматися невимушено.

Я не змогла стримати усмішки.

— Віддаю перевагу солодкому.

— Чудово. Значить, із вибором я не зовсім провалився, — пожартував він.

Я сіла поруч із ним, залишивши між нами невелику відстань. На мить запала незручна тиша. Ми обоє дивилися кудись перед собою, аж поки наші погляди випадково не зустрілися.

Я відчула, як усередині щось ледь помітно тьохнуло, і першою відвела очі.

— То що хочеш подивитися? — запитав Рейвен.

Я лукаво всміхнулася.

— Я ж знаю, що ти вже вибрав фільм. Готова вислухати твою пропозицію.

Рейвен розсміявся, трохи ніяково почухавши потилицю. На його щоках проступив легкий рум'янець, і чомусь ця дрібниця здалася мені неймовірно милою.

— Ну, взагалі… Оскільки скоро Гелловін, я подумав, що ми могли б подивитися «П'ятницю, 13-те».

Я підняла брови, а тоді всміхнулася ще ширше.

— Ти влучив просто в яблучко.

— Справді? — пожвавився він.

— Авжеж. Хоча тепер я починаю підозрювати, що ти навмисно вибрав фільм, після якого я не зможу заснути.

— Я? Та нізащо! — удавано обурився Рейвен, притискаючи до грудей пакунок із попкорном. — Я просто дбаю про твій культурний розвиток.

Я тихо засміялася.

І вперше за довгий час мені здалося, що вечір може виявитися цілком звичайним. Без кошмарів, дивних голосів і моторошних передчуттів.

Просто я, Рейвен, солодкий попкорн і фільм жахів.

Можливо, саме цього мені й бракувало.

Ми відкрили попкорн, а я дістала з холодильника дві пляшки газованого напою. Вмостившись на дивані, я вимкнула світло, залишивши лише тьмяне освітлення з кухні, і ввімкнула фільм.

Щойно на екрані з'явилися перші кадри, я повернулася до Рейвена з удаваним обуренням.

— Ой, Рейвене, і навіщо ти це вигадав? Жахи на ніч! Та ще й мені! — я всміхнулася йому. — Підозрюю, сьогодні нам доведеться тулитися на одному ліжку.

— Тільки якщо ти не хропиш, — підморгнув він.

— Ах ти ж!..

Я жбурнула в нього жменю попкорну. Рейвен розсміявся, прикриваючись руками, а я не втрималася й теж засміялася. На якусь мить вітальня наповнилася таким легким, безтурботним сміхом, що я майже забула про все, що сталося останніми днями.

Майже.

Невдовзі сміх стих, і між нами знову запала тиша. Наші погляди зустрілися, затрималися на мить, а тоді я першою відвернулася, вдаючи, що мене раптом неабияк зацікавив фільм.

Та думки вперто поверталися до церкви.

Я більше не могла вдавати, ніби нічого не сталося.

— Послухай, я сьогодні приходила до церкви, і… — почала я, нервово стискаючи пляшку в руках.

— Що? — Рейвен повернувся до мене.

Я глибоко вдихнула й подивилася йому просто у вічі.

— Чому ти робиш вигляд, що нічого не було? Наче ти нічого не чув із того, що я розповідала.

Він насупився, і на його обличчі з'явилося щире нерозуміння.

— Ти про що, Кроу?

Я пильно вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти, чи справді він не знає, про що я говорю.

— Це ж ти сьогодні був у сповідальні! Я сповідалася тобі, Рейвене! — мій голос мимоволі підвищився. — Я відкрила тобі душу, розповіла найстрашніше з усього, про що ніхто не знає. Я довірилася тобі, а ти просто пішов, залишивши мене саму! А тепер сидиш тут і поводишся так, наче нічого не сталося. Я ж сказала, що потребую тебе, і…