Розділ 17

Я доволі швидко зібралася з думками й вийшла з дому.

Легкий туман поволі огортав вулички Вудстока, а осіння темрява непомітно спускалася на містечко. Вологе повітря осідало дрібними краплинами на моєму волоссі, холодило щоки й пробиралося під комір куртки. Десь удалині чулося шарудіння листя, яке вітер ганяв уздовж тротуарів.

Що ближче я підходила до церкви, то повільніше ставала моя хода. Нарешті, зупинившись біля залізних воріт, я нерішуче завмерла.

— Що мені казати? З чого почати? — подумки запитала я, нервово ковтаючи клубок, що підступив до горла.

Я навіть не знала, як дивитимуся Рейвену в очі після всього, що сталося. Чи зможу вибачитися за те, що уникала його? Чи вистачить мені сміливості бодай спробувати пояснити, чому я зачинилася у своїй кімнаті й перестала відповідати на його турботу?

— Ну ж бо, Кроу. Почни з чого завгодно. Головне — побачити його, — різко обірвала я власні роздуми.

Зробивши глибокий вдих, я штовхнула залізну хвіртку й увійшла на церковне подвір’я.

Пройшовши кілька кроків, я мимоволі сповільнила ходу. Місце, яке здалеку здавалося мені похмурим і навіть трохи моторошним, зблизька виявилося напрочуд затишним.

Уздовж доріжки рівними рядами росли стрункі туї. Їхнє темно-зелене гілля ледь помітно колихалося від вітру, а на кінчиках голок виблискували краплини вологи. Між ними виднілися старі клени з розлогою кроною, що вже встигла пожовтіти й почервоніти. Опале листя акуратними купками лежало біля стовбурів, ніби хтось щодня дбав про те, щоб подвір’я зберігало свій охайний вигляд.

Газон був підстрижений і доглянутий, а вузькі кам’яні доріжки вели до входу в церкву, оминаючи невеликі клумби з осінніми квітами. Біля сходів стояли кілька дерев’яних лавок, а неподалік височів старий ліхтар, чиє тепле світло розливалося по вологому камінню, відганяючи темряву хоча б на кілька кроків.

Тут не було нічого страшного. Навпаки, подвір’я здавалося спокійним і майже казковим — таким місцем, де можна було посидіти на самоті, послухати вітер і нарешті впорядкувати думки.

Я підвела погляд до церкви. Її темний силует здіймався над деревами, а вузькі вікна відбивали тьмяне світло вечірнього неба.

На мить мені здалося дивним, що місце, яке нещодавно викликало в мене стільки тривоги, тепер дарувало відчуття спокою.

Можливо, я просто надто довго просиділа в чотирьох стінах.

А можливо, мені лише хотілося в це вірити.

Я підійшла ближче до дверей, які бачила у своєму кошмарі.

Усередині мене все обірвалося. Спогади нахлинули так раптово, що на мить я забула, як дихати. Перед очима промайнули уривки того жахіття: темрява, червонувате світло, моторошна постать чоловіка з чорними, бездонними очима. Я знову почула його голос, який лунав десь у глибині моєї свідомості, знову відчула той самий первісний страх, від якого холонуло все тіло.

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Я намагалася переконати себе, що зараз усе інакше. Що я не сплю, не блукаю темним лісом і не намагаюся втекти від чогось невідомого. Це звичайна церква. Звичайні двері. За ними — люди, молитви й тиша.

Принаймні мені хотілося в це вірити.

Я повільно простягнула руку й торкнулася холодної дверної ручки. Метал обпік долоню крижаним дотиком, і я мимоволі здригнулася. На якусь мить мені здалося, що варто лише відчинити двері — і я знову опинюся там, звідки так відчайдушно намагалася вибратися уві сні.

Та я вже не могла відступити.

Зробивши глибокий вдих, я натиснула на ручку й обережно прочинила двері.

Усередині панувала майже цілковита тиша. Лише десь удалині лунав чийсь тихий голос — хтось молився, неквапливо промовляючи слова, які губилися під високою стелею.

Я завмерла на порозі.

Усе було точнісінько так, як у моєму сні. Та сама напівтемрява, те саме відчуття простору, що здіймався над головою, і та сама дивна тиша, від якої кожен шерех здавався надто гучним.

Я змусила себе ступити всередину, хоча ноги ніби налилися свинцем. Погляд гарячково ковзав приміщенням, вихоплюючи з напівтемряви знайомі обриси. Я шукала бодай щось, що відрізняло б реальність від того, що переслідувало мене ночами.

Серце калатало так сильно, що я майже не чула власного дихання. Мені здавалося, що варто лише заплющити очі — і темрява знову зміниться, стіни зникнуть, а переді мною постане та сама моторошна постать.

Я боялася побачити його.

І водночас боялася, що він справді тут.

— Агов… — несміливо гукнула я, намагаючись не підвищувати голос.

Мій голос прозвучав надто тихо й невпевнено, а потім розчинився в просторі церкви.

Я затамувала подих і прислухалася.

Мені залишалося лише сподіватися, що цього разу реальність виявиться сильнішою за мій кошмар.

Я зробила кілька кроків уперед, мовчки спостерігаючи за постаттю, яка до біса нагадувала Рейвена.

— Рейвене… — ледь чутно прошепотіла я.

Чоловік миттєво підвівся й попрямував до сповідальні, навіть не озирнувшись у мій бік.