Розділ 16

— Ну ж бо, Кроу, вставай! — промовила я сама до себе тихим, хрипким голосом.

На годиннику була вже друга половина дня. Я неохоче відкинула ковдру й сіла на краю ліжка, змушуючи себе нарешті підвестися. Досить. Я не могла й далі ховатися тут, удаючи, що нічого не сталося. Мені потрібно було розібратися з усім цим. Зрозуміти, що зі мною відбувається, і навчитися давати цьому раду.

Можливо, десь є люди, які знають, як мені допомогти. І зараз я говорила зовсім не про психолога.

Мені потрібно було навчитися жити з цим. Навчитися не звертати уваги на дивні речі, не дозволяти страху керувати мною й, найголовніше, зробити так, щоб мама нічого не дізналася.

Вона й так надто багато за мене хвилювалася. Я не хотіла додавати їй нових причин для тривоги.

Привівши себе до ладу після кількох днів, проведених у чотирьох стінах, я нарешті наважилася спуститися на кухню.

Мама саме метушилася, збираючись кудись. Вона поспіхом допивала каву, перекладала речі з одного місця на інше й раз у раз поглядала на годинник.

— Щось трапилося? — запитала я, зупинившись у дверях.

Мама обернулася, і її обличчя миттєво осяяла усмішка.

— Ох, Кроу, люба моя!

Вона відклала все, чим займалася, і поспішила до мене. Міцно обійняла, притиснувши до себе так, ніби боялася, що я знову зникну у своїй кімнаті на кілька днів.

— Як ти? Тобі вже краще? Це знову ті приступи?

На мить я розгубилася. Її запитання зачепило щось усередині, але я швидко опанувала себе й натягнула на обличчя усмішку.

— Ні, усе добре. Мабуть, просто осіння депресія, — відповіла я, намагаючись пожартувати.

Мама уважно подивилася на мене, ніби намагалася зрозуміти, чи справді мені полегшало.

— Усміхаєшся — і це вже добре! — нарешті сказала вона й обійняла мене ще раз.

А потім, наче згадавши про всі свої невідкладні справи, поспішила назад до столу.

Я пройшла на кухню й сіла, спостерігаючи за її метушнею.

— То куди ти так поспішаєш?

— Я хотіла тобі розповісти, але не хотіла турбувати, поки ти відпочивала. Думала сказати вже перед виходом, але, якщо ти сама спустилася, то навіть краще! — Вона на мить зупинилася й повернулася до мене. — Я знайшла роботу! Працюватиму медсестрою в лікарні.

— Справді? — Я трохи випросталася на стільці. — Мамо, це ж чудово!

— Так, я теж дуже рада. Щоправда, у мене будуть вечірні й нічні зміни, але це лише частина графіка. Згодом звикну.

Я кивнула, намагаючись приховати раптову тривогу.

— То я сьогодні залишуся сама?

— Зовсім ні, — бадьоро відповіла мама. — Я повернуся ще до півночі. А до того часу попросила Рейвена приглянути за тобою.

— Рейвена? — здивовано перепитала я.

Моє серце чомусь забилося швидше.

— Так. А що таке? Сподіваюся, ви з ним не посварилися?

— Ні, звісно, — поспішно відповіла я.

Надто поспішно, як на мене.

Мама, схоже, нічого не помітила й продовжила:

— Він сьогодні заходив, запитував, як ти. Я розповіла йому про нову роботу й про те, що трохи хвилююся залишати тебе саму після всього, що сталося. Він сам запропонував побути з тобою, тож я погодилася.

Я звела брови.

— Ти так говориш, наче мені шість років і я не можу сама провести вечір удома, мам!

— Кроу, не перебільшуй, — лагідно сказала вона. — Він просто складе тобі компанію. Мені так буде спокійніше. Можете подивитися якесь кіно, замовити щось смачненьке або навіть прогулятися, якщо матимеш бажання. Ти ж уже кілька днів майже не виходила на вулицю.

Я відвела погляд.

Прогулятися. Звісно. Чудова ідея, якщо не враховувати, що востаннє, коли я гуляла з Рейвеном, якась божевільна стара назвала мене дитям диявола, звинуватила в тому, що я принесла смерть у цей світ, і пообіцяла забрати його.

Звичайнісінька прогулянка, нічого особливого.

— То о котрій ти йдеш? — запитала я, вирішивши змінити тему, поки мої думки не почали видавати себе на обличчі.

— Думаю, за півтори години вже виходитиму. А поки хочу трохи зібратися й підготуватися до першого робочого дня. Давненько я не працювала в такому колективі.

Вона підхопила сумку, перевірила, чи все на місці, а тоді раптом підійшла до мене й поцілувала в чоло.

— Я дуже рада, що тобі сьогодні краще, люба.

Після цього мама швидко піднялася сходами, залишивши мене саму на кухні.

Я важко зітхнула й відкинулася на спинку стільця.

Рейвен.

Саме його мені зараз і бракувало.

Хоча, якщо бути чесною із самою собою, десь глибоко всередині я зовсім не була проти його компанії. Навпаки. Я навіть ловила себе на думці, що хочу його побачити, почути його голос і знову побути поруч із ним — хоча б ненадовго.