Розділ 15

Побачивши, в якому я стані, мама навіть не стала запитувати, що трапилося і чому ми так швидко повернулися. Вона лише лагідно всміхнулася Рейвену, вдячно кивнула йому та зачинила за нами двері. А потім провела мене поглядом, поки я повільно піднімалася сходами до своєї кімнати.

Я відчувала її занепокоєння, навіть не дивлячись у її бік. Мама завжди вміла помічати, коли зі мною щось не так. І, мабуть, саме тому не стала розпитувати. Вона знала: якщо я захочу, то сама все розповім.

Та цього разу я навіть не уявляла, з чого почати.

Невдовзі я вже стояла під гарячими струменями води, спершись долонями об холодну плитку. Вода стікала волоссям, скочувалася по обличчю й губах, змішувалася зі сльозами, які я так довго намагалася стримувати. Краплі падали на підлогу й розбивалися об неї, а я заплющувала очі, сподіваючись, що разом із ними з мене змиється і все те, що сталося сьогодні.

Але спогади нікуди не зникали.

Вони крутилися в голові, один за одним, мов уривки якогось божевільного фільму, від якого неможливо відвести погляд.

Обличчя старої. Її сміх. Ворони. Порожня вулиця. Її слова про смерть. Про мене. Про Рейвена.

Я притиснула долоні до скронь і сильніше заплющила очі.

Чому я не можу бути як усі?

Чому не можу просто жити, як звичайна дівчина? Ходити на навчання, зустрічатися з друзями, сміятися через дурниці, будувати плани на майбутнє й не шукати прихованого сенсу в кожній незрозумілій події?

Чому досі боюся темряви, наче маленька дитина, хоча давно мала б перерости ці безглузді страхи?

Чому мої сни перетворюються на кошмари, від яких я прокидаюся з відчуттям, ніби хтось справді стояв біля мого ліжка?

Чому я не можу просто закохатися? Знайти хлопця, якому подобатимуся я сама, а не якась вигадана версія мене, яку я намагаюся показати іншим? Чому мені так складно підпустити когось близько, не чекаючи, що зрештою все закінчиться болем?

Що зі мною, в біса, не так?

Я різко вдарила долонею по плитці, й глухий звук відгукнувся в порожній ванній.

— Та що зі мною не так?.. — прошепотіла я.

Мій голос затремтів і потонув у шумі води.

Я більше не могла стримувати сліз. Вони текли по щоках, а я стояла, зіщулившись під гарячими струменями, і почувалася такою маленькою, безпорадною та самотньою, що аж ставало боляче дихати.

Можливо, я справді сходжу з розуму?

Можливо, усе це — не прокляття, не дивні збіги й не якась потойбічна сила, а лише моя хвора уява, яка поступово виходить з-під контролю?

А що, як я просто більше не здатна відрізняти реальність від власних страхів?

Я повільно опустила голову, дозволивши воді стікати по потилиці.

Може, мені варто знову звернутися до психолога? Повернутися на прийоми, які колись допомагали мені хоча б трохи впорядкувати думки. Знову приймати антидепресанти й снодійні, якщо лікар вирішить, що вони мені потрібні.

Я вже навіть не знала, чого хочу більше: щоб хтось нарешті пояснив мені, що зі мною відбувається, чи щоб усе це просто припинилося.

Мені хотілося спокійно засинати ночами. Не здригатися від кожного шереху. Не прокидатися з відчуттям, що кошмар залишився зі мною навіть після того, як я розплющила очі.

Хотілося хоча б на один день перестати боятися власного життя.

Я вимкнула воду й залишилася стояти в тиші, обійнявши себе руками. Шкіра почервоніла від гарячої води, та мене все одно морозило.

У дзеркалі навпроти відбивалася бліда дівчина з почервонілими очима й мокрим волоссям, що прилипло до обличчя. Я довго дивилася на неї, намагаючись упізнати себе.

— Хто ти така, Кроу? — ледь чутно запитала я.

Відображення, звісно, не відповіло.

І вперше за довгий час я злякалася не того, що могло ховатися в темряві.

Я злякалася, що одного дня більше не зможу довіряти навіть собі.

Наступні кілька днів я провела у своєму депресивному заціпенінні, майже не виходячи з кімнати.

Мама не втручалася в моє життя й не намагалася силоміць витягнути з мене пояснення. За рекомендацією мого психолога вона просто залишалася поруч, даючи мені стільки часу й простору, скільки було потрібно. Вона знала, що іноді найкраще, що можна зробити для людини, яка переживає важкий період, — це не ставити зайвих запитань, а дати їй зрозуміти, що вона не сама.

Щоранку мама приносила мені сніданок просто до кімнати. Ставила тацю на тумбочку, лагідно торкалася мого плеча й бажала гарного дня, ніби вірила, що одного ранку я нарешті прокинуся з усмішкою на обличчі.

Але майже щовечора вона забирала назад повні тарілки з їжею, якої я ледь торкнулася.

Я просто лежала в ліжку, втупившись у стелю, і спостерігала, як за вікном день поволі поступається місцем ночі, а ніч — новому дню. Час утратив будь-яке значення. Я не знала, який сьогодні день тижня, котра година й скільки ще мені знадобиться, аби знову відчути себе нормальною.