Розділ 14

— Агов, Кроу! Ти мене чуєш?

Голос долинав ніби здалеку, крізь товсту стіну, і я ніяк не могла збагнути, звідки він лунає. У голові гуло, перед очима все пливло, а тіло здавалося важким і чужим.

— Кроу! Ну ж бо, розплющ очі!

Я повільно поверталася до тями. Спершу відчула холод під долонями, потім — чиїсь руки, що обережно підтримували мене за плечі. Нарешті крізь туман у голові пробився знайомий голос.

Рейвен.

Я розплющила очі й побачила його схилене наді мною обличчя. Він виглядав стурбованим, а в очах читався справжній переляк. Обережно підтримуючи мене, він допоміг підвестися з підлоги.

— З тобою все добре? — швидко запитав він. — Тобі зле? Голова не болить? Ти сильно забилася?

Я спробувала відповісти, але горло пересохло, а язик наче не слухався. Тож лише заперечно похитала головою, хоча навіть цей рух відгукнувся гострим болем у скронях.

Я озирнулася.

Спочатку — ліворуч, потім — праворуч. Мій погляд гарячково ковзав по вулиці, шукаючи знайомий прилавок, старі книги, зморшкувате обличчя й ті маленькі, холодні очі.

Але їх не було.

Ні старої. Ні прилавка. Ні книжок із дивними написами.

Лише звичайна вулиця Вудстока, кілька перехожих удалині та осіннє листя, яке вітер ганяв по бруківці.

Я знову повернула голову, сподіваючись, що просто дивлюся не туди. Та скільки б не вдивлялася, нічого не змінювалося.

Наче всього цього ніколи й не існувало.

— Обережно, — сказав Рейвен, помітивши, як я похитнулася.

Він підтримав мене й допоміг дійти до найближчої лавки. Я опустилася на неї, притиснувши пальці до скронь. Голова розривалася від болю, а в грудях усе ще стискалося від страху, якого я не могла позбутися.

— Що сталося? — нарешті прохрипіла я.

Рейвен присів навпочіпки переді мною, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Я лише на мить відійшов, — пояснив він. — Хотів купити нам чогось солоденького, щоб прогулянка стала ще приємнішою. Але не встиг навіть відійти далеко, як почув якийсь шум і обернувся. А ти вже лежала на землі.

Він на мить замовк, наче знову переживав побачене.

— Я кинувся до тебе, але ти не реагувала. Кроу, ти хвилини зо дві не приходила до тями. Лише важко дихала. Я вже почав хвилюватися, що з тобою щось серйозне.

— Хвилини дві? — перепитала я.

Мій голос прозвучав тихо й недовірливо.

Рейвен кивнув.

Я втупилася в нього, намагаючись осмислити почуте.

Дві хвилини.

Усього дві кляті хвилини.

Але я ж… Я бачила порожню вулицю. Чорне небо. Зграї ворон, що затуляли собою світло. Чула голос старої, відчувала, як страх паралізує кожен мій рух. Вона говорила про смерть. Про якихось них. Про Рейвена…

І все це не могло вміститися у дві хвилини.

Здавалося, я провела в тому жахітті цілу вічність.

Я повільно перевела погляд на свої руки. Вони тремтіли.

Це був сон? Галюцинація? Що, в біса, зі мною відбувається?

— Кроу? — тихо покликав Рейвен.

Я здригнулася й підвела на нього очі.

— Ти мене чуєш?

Я кивнула, хоча сама вже не була впевнена, чи можу довіряти бодай чомусь із того, що бачила й чула.

Рейвен обережно торкнувся мого плеча.

— Може, нам краще відвезти тебе додому? Або звернутися до лікаря?

Я хотіла сказати, що зі мною все гаразд. Що, мабуть, просто перевтомилася. Що нічого страшного не сталося.

Але слова застрягли в горлі.

Бо я досі чула її голос.

«І його теж заберуть…»

Я подивилася на Рейвена, і мене пройняв новий холод.

Що, як стара не зникла?

Що, як вона просто чекала на слушну мить, щоб нагадати про себе знову?

Після всього, що сталося, у мене не залишилося ані настрою, ані найменшого бажання продовжувати знайомство з Вудстоком. Ще зовсім недавно це містечко здавалося мені затишним і чарівним, а тепер я хотіла лише одного — опинитися вдома, зачинити двері й побути на самоті.

Я попросила Рейвена провести мене назад.

Він не став розпитувати й не намагався розвеселити мене, як робив це раніше. Лише мовчки кивнув і допоміг підвестися з лавки.

Дорогою ми майже не розмовляли.

Я йшла поруч із ним, дивлячись собі під ноги, і час від часу ловила себе на тому, що зовсім не помічаю, куди ступаю. Думки плуталися, розбігалися в різні боки й поверталися до одного й того самого моменту: зморшкуватого обличчя старої, її кістлявого пальця, спрямованого просто на мене, і тих слів, які досі лунали в голові.