Розділ 13

На диво, усе минало спокійно.

Рейвен пригостив мене ароматною гарбузовою кавою, яка виявилася напрочуд смачною й незвичною. Люди навколо залишалися такими ж привітними та милими. Вони усміхалися нам, віталися одне з одним і неквапливо прогулювалися вуличками, наче в цьому містечку ніколи не траплялося нічого поганого.

На якусь мить мені навіть здалося, що я починаю закохуватися у Вудсток і його мешканців.

А ще Рейвен. Він виявився напрочуд милим зі мною: постійно жартував, розповідав про містечко, його жителів і про те, чому вирішив присвятити себе служінню церкві. Здавалося, він міг говорити годинами, і, на диво, мені зовсім не хотілося його перебивати.

Згодом я дізналася, що отець Олександр — його батько. Рейвен без вагань вирішив піти його стопами й обрати для себе той самий шлях. Матері в нього не було, як і братів чи сестер. Він ріс єдиною дитиною в сім’ї, і, слухаючи його, я мимоволі замислилася, чи не самотньо йому було зростати в такій родині.

Та найбільше мене здивувало дещо інше.

Виявилося, що ми з Рейвеном народилися в один день. У п’ятницю, тринадцятого жовтня.

Збіг? Чи, можливо, щось більше?

Я вирішила залишити ці думки на потім. Принаймні спробувати.

Та я завжди знала, що ця дата якась… проклята. Надто вже часто в моєму житті траплялися дивні речі, яким я не могла знайти жодного пояснення. І щоразу, коли мені здавалося, що все нарешті налагоджується, доля ніби нагадувала про себе черговою неприємною несподіванкою.

Тепер до всього цього додався ще й Рейвен.

Хлопець, якого я бачила у своєму кошмарі.

Хлопець, із яким у нас був спільний день народження.

І я ніяк не могла позбутися відчуття, що ці дві речі пов’язані між собою значно сильніше, ніж мені хотілося б.

Так і не діставшись до бібліотеки, я зрештою застрягла біля якоїсь пані, яка продавала дивні старовинні книги.

Майже всі вони були в пошарпаних від часу палітурках, із потемнілими сторінками та обкладинками, на яких виднілися незрозумілі символи. Деякі здавалися настільки старими, що я боялася навіть торкатися їх — раптом розсиплються просто в руках.

Та найбільше мене зацікавила мова, якою були написані назви й написи на обкладинках. Латина? Чи, можливо, щось зовсім інше? Я не могла розібрати жодного слова, хоч як уважно вдивлялася в химерні літери.

Я зупинилася біля прилавка й почала розглядати книги одну за одною, намагаючись зрозуміти, що ж у них такого особливого.

Продавчиня була вже доволі похилого віку. Її обличчя здавалося непривітним і навіть трохи відразливим: глибокі зморшки перетинали бліду шкіру, тонкі губи були стулені в сувору лінію, а погляд маленьких очей змушував почуватися так, ніби вона бачила мене наскрізь.

Я мимоволі відвела погляд, удаючи, що цілком захоплена книжками.

Хоча, якщо чесно, її саму я розглядала не менш уважно, ніж товар на прилавку.

— Тебе щось зацікавило, маленька вороно? — прохрипіла стара.

Від почутого в мене перехопило подих.

Я повільно підвела на неї очі й завмерла, намагаючись збагнути, звідки вона могла знати про Ворону. Це слово… Воно прозвучало так, ніби стара не просто звернулася до мене, а назвала ім’я, яке давно знала. Наче ми вже зустрічалися. Наче вона чекала на мене.

Я насторожилася й мимоволі озирнулася довкола. Можливо, мені просто почулося? Може, я надто захопилася цими дивними книжками й почала вигадувати собі дурниці?

— Перепрошую?! — перепитала я, намагаючись говорити якомога впевненіше.

Стара повільно підняла голову. Її губи розтягнулися в усмішці, від якої в мене похололо всередині. Між пожовклими зубами причаїлася темрява, а маленькі, глибоко посаджені очі блиснули так, ніби в них відбилося щось, чого я не могла побачити.

— Маленька вороно-о-о… Дівчинка Кроу-у-у! Тра-ля-ля-ля, тра-ля-ля-ля-а-а!

Вона заспівала це тонким, ламким голосом, розгойдуючись із боку в бік. Її спів нагадував дитячу лічилку, яку хтось перекрутив до невпізнання, перетворивши на щось огидне й неприродне.

Я відступила на крок.

Звідки вона знає моє ім’я?!

Я різко обернулася, шукаючи очима Рейвена. Ще хвилину тому він був десь неподалік. Я пам’ятала його голос, усмішку, його присутність поруч. Але тепер…

Вулиця спорожніла.

Не було ані перехожих, ані продавців, ані дітей, які ще нещодавно бігали між святковими декораціями. Зникли навіть звуки містечка — гомін людей, дзенькіт посуду з кав’ярень, далеке гудіння автомобілів.

Усе стихло.

Неначе хтось накрив Вудсток величезним скляним ковпаком і відгородив його від решти світу.

Я подивилася на будинки. Вікна темніли, мов порожні очниці. Гірлянди з помаранчевих ліхтариків, якими ще недавно були прикрашені вітрини, тепер нерухомо висіли над вулицею. Лише старі вивіски рипіли на вітрі, похитуючись на іржавих кріпленнях.

Я підвела голову.