Час промайнув доволі швидко, і невдовзі я почула стукіт у двері.
— Я відчиню, мамо! — вигукнула я, поспішаючи до виходу. — Це, мабуть, Рейвен, тож я пішла!
— Гарно провести час! — почула я у відповідь.
Відчинивши двері, я побачила перед собою зовсім іншого Рейвена — не того, який ще вранці пив у нас чай. Тепер на ньому не було ряси з підрясником. Замість них — звичайний повсякденний одяг: темно-сині джинси прямого крою, симпатичний коричневий светр і тепла сорочка в червону клітинку.
Він уже чекав на мене, усміхаючись.
— Привіт! — Його усмішка стала ще ширшою.
— Привіт, — відповіла я.
Мої щоки миттю вкрилися рум’янцем.
Сподіваюся, якщо він і помітив це, то вирішив, що все через холод.
— Куди попрямуємо? — запитала я.
— А що тобі більше до вподоби? — відповів він.
— Можливо, у вас тут є цікаві бібліотеки?
— Фанатка літер? — усміхнувся він.
— Лише деяких.
— Гаразд, — кивнув Рейвен.
Ми прямували стежкою вздовж дороги. Осінь уже майже повністю вступила у свої права: більшість дерев стояли напівоголені, а ті, що ще зберігали своє листя, скидали його одне за одним, укриваючи землю строкатим килимом. Золотаві, мідні, багряні й темно-жовті листки кружляли в повітрі, перш ніж тихо опуститися на дорогу. Деякі з них застрягали в калюжах, інші ховалися поміж корінням дерев, а решту вітер ніс кудись далі, ніби поспішав доставити їх до невідомого місця призначення.
Прохолодний вітерець грайливо смикав мене за волосся, раз у раз кидаючи пасма на обличчя. Повітря пахло мокрою землею, прілим листям і димом із камінів. Десь неподалік хтось спалював опале гілля, і тоненька сіра цівка диму підіймалася над дахами, розчиняючись у похмурому небі. Крізь хмари час від часу пробивалося сонце, золотячи старі паркани, дерев’яні ґанки й вікна будинків. У такі миті містечко здавалося майже казковим — тихим, затишним і трохи сонним.
Та варто було поглянути на будинки уважніше, як казковість набувала зовсім іншого відтінку.
Більшість осель і подвір’їв уже прикрасили до Геловіну. На ґанках сиділи гарбузи з вирізаними усмішками, у вікнах мерехтіли помаранчеві вогники, а над дверима звисали штучні павутини, чорні стрічки й маленькі скелети. На деяких парканах розгойдувалися опудала відьом, а на гілках дерев висіли паперові кажани, що тремтіли від кожного пориву вітру. Подекуди на газонах стояли надгробки з пінопласту, а з-під них визирали кістляві пластикові руки, наче хтось уже почав вибиратися зі своєї могили.
З одного подвір’я долинала весела музика, а біля сусіднього будинку маленька дівчинка в костюмі відьми намагалася причепити до дверей останню прикрасу. Її батько, обмотаний штучною павутиною, щось бурмотів собі під ніс, розплутуючи її з рукава. Я мимоволі всміхнулася.
До Геловіну залишався ще тиждень, але містечко вже готувалося до свята так, ніби від нього залежало щось значно важливіше, ніж солодощі, костюми й жартівливі страшилки.
Ще трохи — і вся нечисть знову повилазить на вулиці.
Хоча, якщо чесно, я не була певна, що вона тут узагалі ховалася.
Я ковзнула поглядом по темних вікнах старих будинків, по викривлених гілках дерев і по вузьких провулках, де сонячне світло майже не затримувалося. Можливо, саме тому Геловін так пасував цьому містечку. Тут навіть удень було щось таке, від чого хотілося озиратися через плече. А тепер, коли кожен двір прикрашали павутиною, гарбузами й примарними силуетами, відрізнити вигадану страшилку від чогось справжнього ставало ще важче.
— А тут доволі мило, — мовила я, озираючись довкола.
— Так, восени тут найкраще, — погодився Рейвен.
Він сховав руки в кишені, і між нами знову запала незручна тиша. На мить здалося, що вона так і залишиться висіти в повітрі, аж поки мій новий «товариш» нарешті не порушив її.
— А чому ви переїхали сюди?
— Е-е-е… Так склалися обставини, Рейвене. Не знаю, як це пояснити. Усе не так легко.
— Просто я здивувався, коли побачив вас. Наскільки я знаю, у цьому будинку вже років вісімнадцять ніхто не жив. Коли ми з друзями були малими, він нас страшенно лякав. Привиди й усе таке, — усміхнувся він.
— Справді? А мене він теж лякає. Привиди й усе таке, — усміхнулася я у відповідь.
Невдовзі попереду показалося саме серце Вудстока — його невеличкий центр, який виявився зовсім не таким, як я собі уявляла.
Вздовж вулиці вишикувалися старовинні цегляні будівлі з широкими вітринами, дерев’яними дверима й вивісками, на яких красувалися витончені літери. Деякі фасади були обвиті плющем, що вже набув насиченого багряного кольору, а на підвіконнях стояли горщики з хризантемами. Над входами до крамниць висіли невеличкі ліхтарі, які, мабуть, увечері заливали тротуари теплим золотавим світлом.
На розі розташувалася затишна кав’ярня з великими вікнами й темно-зеленою вивіскою. За склом виднілися дерев’яні столики, м’які крісла й полиці з книжками. Біля дверей стояла дошка з написом крейдою, що обіцяла гарбузовий лате, яблучний пиріг і свіжі булочки з корицею. Щойно двері відчинилися, на вулицю вихопилася хвиля теплого повітря, наповнена ароматами кави, ванілі та випічки. На мить мені навіть захотілося зайти всередину, замовити щось гаряче й забути про все на світі.