Розділ 11

Зібравшись із силами, я змусила себе підвестися з ліжка.

На диво, ранок видався привітним. Сонячні промені прогрівали кімнату, а все довкола здавалося спокійним і тихим. Десь на вулицях уже ходили люди, проїжджали машини, хоча ще вчора тут не було ані душі.

Здавалося, місто потроху починало приймати нас.

— Кроу! — почувся з кухні мамин голос. — Сніданок!

— Уже біжу! — гучно відповіла я, востаннє глянувши на себе в дзеркало.

Спустившись «музичними» сходами, я влетіла до кухні, де вже пахло смачним сніданком.

За круглим дерев’яним столом сиділа мама й про щось мило розмовляла з незнайомим чоловіком.

Я завмерла на місці.

Я ще навіть не бачила його обличчя, але вже відчувала його присутність. Дивно знайому — і до божевілля лякаючу.

Те саме чорне волосся. Той самий одяг. Ряса з підрясником.

— Кроу, люба, сідай! — ніжно промовила мама, переводячи погляд на мене.

Чоловік обернувся через плече. На його обличчі грала усмішка.

І в ту мить моє серце провалилося кудись до самих п’ят.

Це був він.

Той самий священник із мого кошмару. Кошмару, який, схоже, виявився реальністю… Хоча я й досі до пуття не розуміла, що саме зі мною сталося тієї ночі.

— Привіт, Кроу! — привітався він.

Я лише вимучено всміхнулася, мовчки проковтнула клубок у горлі й повільно попрямувала до столу.

— Це Рейвен. Він паламар у церкві, що розташована біля нас, — мовила мама, наливаючи мені в чашку чай. — А це Кроу, моя донька.

— Так, місіс Сюзен, уже встигла багато про тебе розповісти, — відповів Рейвен.

— Сподіваюся, тільки хороше, — ледь усміхнулася я, намагаючись бути привітною й не видати своїх справжніх почуттів.

— То як, Кроу? Ще не блукала вуличками цього чудернацького міста? — знову звернувся до мене Рейвен.

— Ні, ми тільки вчора приїхали. Я ще навіть не встигла як слід зорієнтуватися.

— Рейвене, — мама привернула його увагу, — можливо, ти міг би показати Кроу місто? Звісно, якщо матимеш вільний час.

— Чудова ідея, місіс Сюзен, — усміхнувся хлопець до неї, а потім перевів погляд на мене. — Звісно, якщо ти не проти моєї компанії.

— Е-е-е… Та ні, не проти. Гарна ідея. Думаю, мамі так буде спокійніше, адже я не сама гулятиму містом, — відповіла я, всупереч власним бажанням.

Після такого кошмару мені хотілося лише одного: зачинитися у своїй кімнаті, заритися під ковдру й нікуди не виходити. І вже точно не гуляти містом у компанії священника… Тобто паламаря. Хоча яка, власне, різниця?

— До речі, — мама поклала печиво на тарілку перед нашим «гостем», — ворони, які літають у вас над вежою...?

— О, так, — він опустив погляд на свою тарілку й ледь усміхнувся. — Вибачте за незручності. Просто мій отець-настоятель Олександр просить мене підгодовувати їх. Він вважає, що кожна жива істота має право на життя й ситість. Але якщо це вам заважає…

— Ні-ні-ні! — перебила його мама. — Усе гаразд. Отець Олександр має рацію.

Вона всміхнулася й підморгнула мені.

— Вибачте мені, — мовив Рейвен, — та, на жаль, мені вже час. У нас обідня служба. Але після неї я можу зайти за тобою, Кроу, і ми сходимо прогулятися. Як тобі така ідея?

— О, звичайно! Дякую за люб’язність, Рейвене. Я чекатиму, — відповіла я, трохи збентежившись.

— Дякую за гостинність, місіс Сюзен. Кращого чаю я ще не пив.

— Ой, Рейвене! — усміхнулася мама. — Ти ж паламар. Хіба вам можна лукавити? — Вона розсміялася.

— Нам не можна, тому я й не лукавлю! — підморгнув він.

Мама провела його до виходу, а коли двері за гостем зачинилися, повернулася на кухню.

— То тепер я нарешті можу поснідати? — запитала я, намагаючись угамувати симфонію, яку від голоду вже влаштовував мій живіт.

— Звичайно, люба! Я приготувала твою улюблену вівсянку з волоськими горіхами.

— А джему більше немає?

— Ні, тільки мед.

Мама подала мені склянку з медом.

— Ну, як тобі Рейвен? — запитала вона, допиваючи каву. — Як на мене, милий і привітний хлопчик.

— Він не надто молодий, щоб іти в монастир?

— Чому одразу в монастир? Йому двадцять років. Можливо, він і молодий, але розумний. Принаймні не вештатиметься вулицями й не байдикуватиме. — Мама грайливо всміхнулася мені. — Придивися до нього. Думаю, ти йому сподобалася.

Від цих слів я мало не вдавилася. Шматочок горіха пішов не в те горло, і я заходилася кашляти.

От уже дякую, мамо. Саме про це я й мріяла з самого ранку.

Доснідавши, я піднялася нагору й, узявши свій щоденник, вирішила вилити всі переживання на його сторінки.