Розділ 10

Прокинувшись у холодному поту, я різко підхопилася на ліжку. Кілька разів провела долонею по чолу, намагаючись опанувати себе, а тоді, важко зітхнувши, попрямувала вниз, аби випити склянку прохолодної води.

На щастя, це був лише сон. Інакше я, мабуть, уже давно збожеволіла б.

Усе було настільки дивним, що мені страшно було навіть згадувати побачене. Та ще більше мене бентежило інше: я не мала жодного уявлення, де шукати відповіді на всі свої запитання. Здавалося, що з кожним днем їх ставало дедалі більше, а зрозуміти, що відбувається навколо, я так і не могла.

Одна з трьох ламп у коридорі все ще не працювала, тож доводилося звикати до напівтемряви й тьмяного світла, яке ледь розсіювало морок. Підлога під моїми ногами голосно скрипіла, сповіщаючи весь будинок про кожен мій крок. Під це протяжне рипіння я нарешті дісталася кухні.

Випивши склянку води, я набрала ще одну й узяла її із собою. Не хотілося знову вставати посеред ночі, скрипіти підлогою та, чого доброго, розбудити маму.

Повернувшись до своєї кімнати, я вимкнула світло в коридорі й щільно зачинила за собою двері. Вмостившись у ліжку, поставила склянку на тумбочку й на мить поглянула на настільну лампу.

Вона все ще горіла, розливаючи навколо себе м’яке світло.

І від цього ставало трохи спокійніше.

Коли я нарешті прийшла до тями після пережитого кошмару, то лягла на бік і заплющила очі, сподіваючись хоча б трохи поспати.

Та раптом за дверима спалахнуло світло.

Я миттю розплющила очі.

«Мабуть, мама», — подумки заспокоїла себе я.

Проте вже за кілька секунд мене почало непокоїти дещо інше.

Жодного скрипу підлоги.

Жодного шелесту одягу.

Навіть дихання не було чути.

Коридор мовчав.

Я завмерла, прислухаючись до кожного звуку, але за дверима не відбувалося нічого. Абсолютно нічого.

А за мить світло згасло.

Я повільно видихнула й спробувала заспокоїти серце, яке знову почало шалено калатати. Можливо, мені просто здалося. Можливо, мама лише на мить вийшла зі своєї кімнати, а я не почула її кроків.

Так, саме так.

Я заплющила очі, намагаючись повірити у власні пояснення.

І раптом світло спалахнуло знову.

Цього разу воно освітлювало ділянку коридору просто над моєю кімнатою.

Саме там, де розташовувалася лампа, яка вперто відмовлялася працювати, скільки б я її не перевіряла.

Усе всередині мене похололо.

Здавалося, серце провалилося кудись униз, аж до самих ступнів, які миттєво вкрилися крижаним холодом. Я не могла поворухнутися. Лише дивилася на двері, боячись навіть моргнути.

А тоді світло зникло.

Знову.

— Господи… — ледь чутно прошепотіла я, відчуваючи, як до горла підступає клубок. — Що відбувається? Що зі мною таке?

Зір почав затуманюватися, а очі поволі наповнилися слізьми.

Я більше не розуміла, чого боялася сильніше: того, що могло ховатися за дверима, чи того, що, можливо, все це відбувалося лише в моїй голові.

Попри всі спроби не засинати, втома зрештою взяла гору, і я провалилася в сон.

Цього разу — без видінь, без кошмарів, без жодних дивних голосів. Просто глибокий, важкий сон змученої людини, якій нарешті вдалося бодай на кілька годин забути про все на світі.

Я проспала аж до самого ранку, поки сонячні промені не заполонили мою кімнату. Хтось відсунув штори, впускаючи всередину стільки світла, ніби вирішив компенсувати всі похмурі дні, які я провела в цьому будинку.

— Доброго ранку, сонько! — бадьоро промовила мама, явно перебуваючи в чудовому настрої.

— Забагато світла, мамо, — пробурмотіла я, ховаючи обличчя під ковдрою.

— Взагалі-то ранкове світло дарує людям радість і щастя.

— Але не у моєму випадку, — невдоволено відгукнулася я з-під ковдри.

Мама тихенько засміялася й присіла на край мого ліжка, біля самих ніг.

— Щось сталося?

Я трохи визирнула з-під ковдри.

— У якому сенсі?

— Ти вночі заходила до мене. Чому нічого не пояснила й не сказала, що трапилося?

— Уночі? — здивовано перепитала я, остаточно прокидаючись.

— Так. Ти поводилася доволі дивно.

Я витріщилася на маму, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула її слова.

Вона стверджувала, що я приходила до неї вночі.

Але я чудово пам’ятала, як лежала у власному ліжку, намагаючись заснути після чергового кошмару. Пам’ятала світло за дверима, тишу в коридорі й той жах, що стискав мені груди.

Я нікуди не виходила.