Розділ 9

Ще трохи — і я опинюся на власному подвір’ї.

Ця думка лише встигла промайнути в голові, коли я раптом перечепилася об щось велике й важке. Втративши рівновагу, я покотилася по землі, боляче вдаряючись об коріння дерев і тверді грудки ґрунту. На мить перехопило подих, а перед очима замиготіли темні плями.

Розплющивши очі, я побачила, як на мене насувається ціла зграя ворон.

Від страху я скрутилася в клубок і міцно прикрила голову руками, очікуючи відчути гострі дзьоби й кігті на власній шкірі.

Та раптом усе стихло.

Жодного каркання. Жодного лопоту крил.

Лише тиша.

Я не відразу наважилася прибрати руки від обличчя. Повільно опустивши їх, обережно розплющила очі й спробувала розгледіти, що мене оточує.

Високі стіни, прикрашені іконами та настінними розписами. Масивні підсвічники зі скупченнями свічок, розставлені по всьому периметру. Більшість із них уже майже догоріла, залишаючи по собі тонкі язички полум’я та довгі тіні, що тремтіли на стінах.

Попереду стояли дерев’яні лави, а ще далі, біля вівтаря, хтось молився навколішки.

Церква.

Я була всередині церкви.

Не розуміючи, як тут опинилася, я повільно підвелася на ноги й зробила кілька невпевнених кроків уперед. Мені потрібно було розгледіти незнайомця й попросити його про допомогу. Хто б він не був, зараз він здавався єдиною людиною, яка могла пояснити, що зі мною відбувається.

Чоловік раптом замовк.

Неквапливо підвівся з колін і повернувся в мій бік.

— Я… я не хотіла переривати вашу молитву, — ледве прохрипіла я, відчуваючи, як страх стискає горло. — Я живу неподалік. Мені потрібна ваша допомога. Будь ласка.

Він нічого не відповів.

Лише почав наближатися.

Я намагалася розгледіти його обличчя, та тіні вперто приховували риси незнайомця. Він ішов повільно, не відводячи від мене погляду, і з кожним кроком мені дедалі сильніше хотілося відступити. Та ноги наче приросли до підлоги.

Нарешті він зупинився просто переді мною.

Надто близько.

Чоловік був вищим за мене на цілу голову, широкоплечим, із міцною, змужнілою статурою. На ньому була довга священницька ряса, з-під якої виднівся підрясник. Чорне, мов ніч, волосся безладно стирчало на голові, а кілька пасом спадали на чоло.

Та найбільше мене налякали його очі.

Чорні, наче бездонна прірва.

Він раптом поклав долоні мені на плечі й почав стривожено трусити.

— Кроу, прокинься!

Я завмерла.

Це був не чоловічий голос.

Це був голос…

Голос моєї мами.

— Кроу, ти мене чуєш? Це просто сон. Жахливий сон.

Я заціпеніла, не в змозі збагнути, що відбувається. Чому я чую мамин голос? Чому вона називає мене Кроу? І чому цей незнайомець дивиться на мене так, ніби знає щось, чого не знаю я сама?

А тоді все навколо раптом залило червоне світло.

Криваво-червоне.

Воно розтікалося стінами, вкривало ікони, поглинало розписи й перетворювало знайомі обриси церкви на щось чужорідне, викривлене, потворне. Здавалося, сама будівля стікала кров’ю.

Я задерла голову, стежачи за тим, як червоне сяйво розповзається дедалі далі, а тоді різко перевела погляд на чоловіка.

І завмерла знову.

Його обличчя змінилося.

Я не могла повірити власним очам. Ще мить тому переді мною стояв незнайомець у священницькому вбранні, а тепер на мене дивилося щось зовсім інше.

Його погляд став хитрим і зловісним. Кутики губ повільно поповзли вгору, утворюючи усмішку, від якої кров холола в жилах.

— Кроу, — протягнув він моторошним, неприродно низьким голосом. — Кроу, ти мене чуєш?

А тоді розсміявся.

Це був не людський сміх. Він нагадував дике, хрипке гиготіння, ніби в чоловіка вселився сам демон.

— Це просто сон, — промовив він, насолоджуючись моїм жахом. — Жахливий сон.

Я різко скинула його руки зі своїх плечей і кинулася навтьоки. Позаду мене розкотилося його зловісне реготання, відлуння якого наздоганяло мене й било в спину.

Я бігла туди, де ще кілька хвилин тому бачила щось схоже на двері.

Та вони були зачинені.

— Ні! Ні, ні, ні! — Я безтямно гатила по них кулаками, штовхала ногами, смикала за ручку. — Відчиніться! Будь ласка, відчиніться!

Я кричала, плакала, билася об холодне дерево, намагаючись вирватися з цієї пастки. Руки боліли, пальці ковзали по гладкій поверхні, але двері навіть не здригалися.

Усе було марно.

Я мимоволі озирнулася.

Чоловік наближався.