Розділ 8

Мама вже давно лежала в ліжку, а я все ніяк не могла завершити свою вечірню рутину у ванній. Коли нарешті впоралася з усіма справами, вийшла в темний коридор і ввімкнула світло. Усе ще жевріла надія, що лампа біля моєї кімнати дивом оживе й бодай трохи розвіє темряву.

Але ні.

Вона вперто відмовлялася працювати, залишаючи мене сам на сам із моторошним коридором, яким тепер доводилося діставатися до спальні. Я залишила ввімкненими принаймні перші дві лампи — їхнього тьмяного світла вистачало хіба що на те, аби розрізняти обриси стін. Наступний вимикач розташовувався майже біля самих дверей моєї кімнати, тож решту шляху я мала подолати в напівтемряві.

Діставшись дверей, я вимкнула світло й, ледь прочинивши їх, прослизнула всередину. За мить уже вмощувалася в ліжку, ховаючись під ковдрою від холоду й неприємних думок.

Біля узголів’я все ще горіла настільна лампа.

Я знову взяла до рук фотографію й уважно подивилася на тітку Роуз.

Дивне відчуття. Я ніколи її не бачила, навіть не мала нагоди познайомитися, а проте вона здавалася мені такою рідною. Такою близькою. Наче між нами існував якийсь невидимий зв’язок, про який я сама нічого не знала.

Ми навіть були трохи схожі: чорне волосся, бліда, мов молоко, шкіра… Та попри це вона виглядала щасливішою за мене. У її обличчі було щось таке, чого мені самій, здавалося, давно бракувало. Я довго вдивлялася в її риси, намагаючись зрозуміти, що саме мене так притягувало, але відповіді, звісно, не знайшла.

Провівши поглядом по фотографії ще кілька секунд, я нарешті відклала її й узяла телефон. Тихо ввімкнула музику, поклала його на тумбочку й залишила настільну лампу горіти.

Заплющивши очі, я спробувала відпустити цей важкий, дивний день. Хотілося подумки відсунути його кудись далеко, за межі свідомості, і бодай на кілька годин забути про все, що сталося.

Музика завжди допомагала мені засинати. Вона не давала думкам розбігатися в усі боки й не дозволяла надто глибоко поринати у власні видіння та страшні сни. У мелодіях я знаходила спокій, якого часом не могла відшукати навіть у собі.

А світло…

Ні. Вимикати його я поки що не наважувалася.

Принаймні не в цьому новому, дивному домі.

Розплющивши очі, я не одразу змогла зрозуміти, де саме перебуваю. Навколо панували темрява, холод і страх. Суцільна чорнота огортала мене з усіх боків, а густий туман приховував усе, що могло б допомогти зорієнтуватися.

Я почала розгублено крутити головою, намагаючись розгледіти бодай щось у цьому темному мареві. Паніка поволі охоплювала і тіло, і свідомість. З кожною новою думкою, з кожною невдалою спробою зрозуміти, де я опинилася, вона наростала, немов усередині мене ось-ось мав вибухнути вулкан.

Крізь пелену дерев, десь удалині, я помітила ту саму церковну вежу. Одне з її вікон палало неприродно яскравим червоним світлом, яке пробивалося крізь туман, наче кривавий промінь.

Мій розум миттєво вхопився за цю картину. Туди. Мені потрібно бігти саме туди. Адже там мій дім. Там мама. Там я буду в безпеці.

Принаймні так мені здавалося.

Я спробувала зробити крок, але нога загрузла в чомусь липкому й холодному. Воно нагадувало болото, яке жадібно засмоктувало мої босі ступні, не бажаючи відпускати. Я смикнулася, спробувала вивільнити ногу, але марно. Здавалося, що сама земля вчепилася в мене, намагаючись утримати у своїх чорних обіймах.

Зібравши всі сили, я почала повільно переставляти одну ногу за іншою, щосили вириваючись із липкої пастки.

Важко.

Холодно.

Страшно.

Та в голові крутилася лише одна думка: якомога швидше вибратися з цього клятого темного лісу, який наганяв на мене такий жах, що, здавалося, він проникав аж до кісток.

Коли мені нарешті вдалося вирватися з липкого полону, я кинулася бігти. Не дивилася під ноги, не розбирала дороги — просто мчала вперед, не дозволяючи собі навіть на мить озирнутися.

Я боялася побачити те, що могло ховатися позаду.

Та раптом мою увагу привернуло каркання.

Ворони.

Їхні крики розривали тишу, відлунюючи між деревами. Чорні силуети один за одним пролітали повз мене, так низько, що здавалося, ось-ось вріжуться в моє тіло. Вони кружляли над головою, нападали з різних боків, і я вже не розуміла, чи справді намагаються мене атакувати, чи це лише моя уява, збожеволіла від страху.

Кілька разів мені довелося різко пригинатися й відмахуватися руками, захищаючи обличчя. Я чула шалений лопіт крил зовсім поруч, відчувала, як холодне повітря ворушить волосся, і ледве стримувалася, щоб не закричати.

Мокрий туман осідав на шкірі, просочував волосся вологою. Пасма липли до обличчя й голих плечей, заважали бачити дорогу. Ноги були вкриті брудом і нестерпно пекли від гострих гілок, каміння та жорсткої лісової землі, якою доводилося бігти босоніж.

Та я не зупинялася.

Єдине, що досі давало мені сили, — червоне світло церковного вікна. Воно ставало дедалі ближчим, дедалі виразнішим, і я вчепилася в цю примарну надію, мов потопельник у рятівну соломинку.