Розділ 7

Підійшовши ближче до кімнати, я нарешті зрозуміла. На мить мене скував ступор, а думки наче завмерли. Переді мною були ті самі оксамитові завіси, те саме вікно, об яке билися ворони з мого «примарення».

Мене охопила нова хвиля холодного поту, а серце стривожено закалатало в грудях. Проковтнувши клубок у горлі, я переступила поріг і відразу ввімкнула світло.

Лампочка засяяла тьмяним жовтуватим сяйвом, ледь розганяючи темряву. Втім, дивуватися не було чому: здавалося, упродовж останніх вісімнадцяти років тут ніхто по-справжньому й не жив.

Посеред кімнати, навпроти дверей, біля тих самих вікон, стояло двоспальне ліжко — доволі невелике, як за своїм призначенням. На підлозі лежав килимок, густо припорошений пилом і вкритий брудом. Усе навколо мало такий самий занедбаний вигляд: кожен клаптик підлоги, не схований під килимком, був укритий шаром багаторічного пилу.

В одній зі стін височіла велика шафа для одягу, виготовлена зі старого дерева. Її поверхню вкривали золотисті візерунки, які подекуди вже облізли, оголюючи потемнілу деревину. Здавалося, час безжально пройшовся по кожному сантиметру цієї кімнати, залишивши по собі лише запустіння та мовчазні сліди минулого.

Я поставила коробку на підлогу й ще раз озирнулася довкола.

На тумбочці біля ліжка стояли старенька настільна лампа та портрет жінки. На зворотному боці світлини хтось залишив короткий підпис: «Роуз, 1993».

Тітка Роуз.

Я затримала погляд на портреті, відчуваючи, як усередині знову зароджується тривога. Тільки цього мені бракувало… Дуже сподіваюся, що вона померла не на цьому ліжку. Мені й без того вистачило всіляких примарень на сьогодні.

Мою увагу привернув відблиск якогось світла, неначе хтось бавився із дзеркалом, намагаючись упіймати ним сонячне проміння. Дивно, адже через постійну негоду я вже давно не бачила сонця.

Я попрямувала до вікна, щоб відшукати джерело цього світла. Відсунувши масивні штори, я визирнула надвір. Погляд одразу вихопив тонку тріщину на шибці. На мою думку, вона могла з’явитися саме через ворон, які нещодавно билися об вікно. Та було дещо дивне: на подвір’ї більше не залишилося й сліду від птахів. Жодного мертвого тіла. Ніби їх тут ніколи й не було.

Я ще раз уважно оглянула подвір’я, аж раптом помітила, наскільки близько до мого вікна височіла церковна вежа. Здавалося, до неї можна було дотягнутися рукою.

Мій погляд затримався на круглому вікні у вежі. Стара дерев’яна рама обрамляла шибку, за якою ледь помітно коливалася легка занавіска. Крізь тонку тканину пробивалося тьмяне світло свічки, а на її поверхні вимальовувалася чиясь тінь.

Чоловіча, якщо я не помилялася.

Можливо, священник? Або хлопець, який навчається при церкві? Чи, може… Хто знає.

Я й сама не могла пояснити, чому продовжувала вдивлятися в те вікно. Щось у цій картині здавалося неправильним, хоча я не могла збагнути, що саме.

Раптом занавіска почала повільно відсуватися вбік.

Від хвилювання я миттю відсахнулася й сховалася за власною шторою, відступивши якомога далі від вікна. Серце забилося швидше. Звісно, цікавість нікуди не зникла, але тепер страх брав гору. І, здається, уперше за весь цей час мені зовсім не хотілося дізнаватися, що ховається по той бік скла.

Час минув напрочуд швидко. Навушники й улюблена музика допомогли мені розібрати коробки, навести лад у кімнаті та трохи впорядкувати простір за межами моєї маленької «берлоги».

Щоправда, з освітленням нічого так і не вирішилося. Надворі вже сутеніло, а вирушати досліджувати місто вночі здавалося не найкращою ідеєю. Особливо в такому місці, де навіть звичайний погляд у вікно міг залишити по собі більше запитань, ніж відповідей.

Тож я вирішила, що одна ніч без зайвої лампи — не така вже й велика проблема. Зрештою, що могло статися через одну темну кімнату?

— Виявляється, церква розташована надто близько до моєї кімнати, — мовила я, неквапливо жуючи яєчню з беконом.

— Тобі ще пощастило, — тихо відповіла мама, плямкаючи під час жування. — Мої вікна виходять просто на їхню ферму.

Вона підморгнула мені й розсміялася.

— Уявляю, яке на тебе чекає «добрий ранок»! — з легкою іронією промовила я, склавши пальці у формі лапок, аби підкреслити свої слова.

— Цікаво, чи не заважають їм ворони. І чи не завдають вони шкоди господарству, — задумливо додала мама.

— Ворони? — здивовано перепитала я.

— Так. Вони вже добру годину кружляють навколо церковної вежі. Хіба ти не чула, як вони каркають?

— Ні, я весь час у навушниках, тому… — Я замовкла.

Думки про цих чорнокрилих птахів миттю повернули мене до сьогоднішнього видовища. Я знову побачила, як вони безжально билися об моє вікно, одне за одним, просто на моїх очах. А потім зникли. Жодного тіла, жодного сліду.

І тепер вони знову кружляли навколо вежі.

Усі ці дивні збіги починали здаватися надто дивними, щоб бути випадковістю. Неначе саме місто намагалося щось мені сказати, а я вперто не хотіла слухати.

Я мимоволі згадала власне ім'я — Кроу.