Розділ 6

У будинку вже подекуди мерехтіло світло. Надворі стрімко сутеніло, і здавалося, що осінь цього року вирішила не гаяти часу, якомога швидше огортаючи світ холодом і темрявою. День згасав на очах, залишаючи по собі лише тьмяні відблиски на вікнах та довгі тіні, що повільно розповзалися кімнатами.

Холод пробирався крізь старі стіни, заповнюючи порожні приміщення сирістю й неприємною прохолодою. Будинок ніби ще не встиг звикнути до нових мешканців, а може, просто надто довго стояв порожнім. У будь-якому разі затишком тут поки що й не пахло.

Мама тим часом метушилася між коробками, намагаючись бодай трохи навести лад у цьому хаосі. Вона розкладала речі, роздивлялася шафи, щось переставляла з місця на місце й час від часу зітхала, коли розуміла, що роботи ще непочатий край.

Я стояла посеред передпокою, спостерігаючи за її стараннями, коли мама нарешті звернула на мене увагу.

— Доню, твоя кімната на другому поверсі. Там три кімнати й одна ванна. Одна кімната моя, ну, а твоя, звісно, поруч із нею. Вона майже в самому кінці коридору, — мама на мить озирнулася на сходи. — Тож, аби не гаяти часу, можеш починати переносити свої речі.

— Звичайно, — відповіла я.

Її голос вирвав мене з чергового кола думок, у якому я вже встигла загубитися. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Варто було залишитися наодинці хоча б на кілька секунд, як у голові знову спливали дивні очі водія, чорні крила воронів і порожнє подвір’я, на якому не залишилося жодного сліду від побаченого.

Я похитала головою, відганяючи спогади.

Не зараз.

Замість того щоб і далі накручувати себе, я дістала навушники, під’єднала їх до телефона й увімкнула музику. Знайомі мелодії знову стали моїм маленьким порятунком — нехай ненадовго, але вони допомагали відгородитися від усього, що відбувалося навколо.

Я взяла першу коробку й попрямувала до сходів.

Моїх речей було не так уже й багато, тож я сподівалася впоратися досить швидко. Принаймні швидше, ніж мама, якій, здавалося, належало розібрати половину нашого колишнього життя, перш ніж вона зможе спокійно сісти й випити чаю.

Піднімаючись, я відчула, як коробка врізається в долоні. Довелося перехопити її зручніше, аби не випустити.

Сходи були старими. Темне дерево вкрилося шаром пилу, а паркет під ногами скрипів так голосно, що навіть крізь навушники я чула його протяжне, невдоволене рипіння. Здавалося, кожна сходинка мала власний голос і неодмінно хотіла повідомити всьому будинку про мою присутність.

Чудово. Просто чудово.

Я вже подумки уявляла, як уночі спускатимуся сюди по воду й кожен мій крок лунатиме так, наче я навмисно намагаюся розбудити всіх привидів, які, можливо, вирішили облаштуватися в цьому домі задовго до нас.

Я скривилася від власної думки.

Кроу, припини. Ти сама себе доведеш до божевілля.

Нарешті я дісталася другого поверху.

Коридор зустрів мене напівтемрявою. Він виявився довшим, ніж я очікувала, із кількома дверима обабіч і старими стінами, на яких місцями проступали темні плями. Повітря тут було ще холоднішим, а запах пилу й старого дерева відчувався значно сильніше.

Я поставила коробку на підлогу й потягнулася до вимикача.

Клац.

Коридор освітили дві лампи.

Жовтувате світло розлилося по стінах, вихоплюючи з темряви двері, потерті плінтуси й ділянки паркету, які, схоже, не бачили ганчірки вже років із десять.

Але не весь коридор.

Одна лампа залишилася вимкненою.

Саме та, що висіла ближче до кінця, над проходом до моєї кімнати.

Я кілька разів натиснула на вимикач, сподіваючись, що світло просто не ввімкнулося з першого разу.

Нічого.

Лампа навіть не блимнула.

Я підняла голову й подивилася на неї з виразом щирого роздратування.

— Чудово! — пробурмотіла собі під ніс.

Звісно. Чого ще можна було очікувати від будинку, який виглядав так, ніби його востаннє ремонтували ще до винайдення електрики?

Я зітхнула, нахилилася по коробку й знову взяла її в руки.

Дві лампи освітлювали більшу частину коридору, тож нічого страшного в цьому не було. Моя кімната знаходилася майже в самому кінці, і до неї залишалося пройти зовсім трохи. Я ж не маленька дитина, щоб боятися темних кутків.

Принаймні саме так я намагалася себе переконати.

Та коли я зробила перший крок у бік своєї кімнати, музика в навушниках раптом здалася надто тихою.

Я мимоволі озирнулася.

Позаду все було як і раніше: дві лампи, двері кімнат, старі стіни й сходи, що губилися в напівтемряві.

Нічого незвичайного.

Я знову повернулася вперед.

І прискорила крок.

Бо, хоч як би я не намагалася переконати себе у протилежному, темрява в кінці коридору чомусь зовсім не скидалася на звичайну відсутність світла.