Розділ 5

Я відчула його спиною — важкий, холодний, пронизливий. Наче хтось стояв позаду мене й дивився просто в потилицю, не відводячи очей ні на мить.

Але це було не просто відчуття чужої присутності.

Здавалося, погляд буквально просвердлював мене наскрізь. Проникав крізь одяг, шкіру, м’язи, діставався хребта й розтікався крижаними хвилями десь глибоко всередині тіла. Мені здалося, що навіть серце на мить стиснулося від незрозумілого жаху.

Я перестала дихати.

Повітря раптом стало крижаним.

Вітер, який досі лише зрідка ворушив гілки дерев, здійнявся з такою силою, що моє волосся розлетілося в різні боки. Довгі чорні пасма полізли в очі, лоскотали щоки, затуляли огляд, наче хтось невидимий намагався завадити мені побачити те, що було позаду.

Коробка ледь не вислизнула з рук.

Я різко обернулася.

Нікого.

Лише подвір’я, опале листя, старі дерева та туман, що повільно просочувався між їхніми стовбурами.

Я гарячково почала вдивлятися в навколишній простір. Погляд метушився від одного дерева до іншого, ковзав темними вікнами сусідніх будинків, шукав бодай найменший рух, бодай одну ознаку того, що я не збожеволіла.

Можливо, хтось стояв за деревом?

Можливо, сусід спостерігав за новими мешканцями?

А може, це був просто вітер, а моя уява знову вирішила зіграти зі мною злий жарт?

— Та що ж із тобою відбувається… — прошепотіла я, майже не впізнаючи власного голосу.

Я повільно повернула голову, оглядаючи подвір’я вдруге.

Порожньо.

Жодної людини. Жодного силуету. Навіть птахи, здавалося, кудись зникли, залишивши після себе неприродну тишу.

Я знала, що мала б заспокоїтися. Переконати себе, що нічого не сталося, підняти коробку й зайти до будинку, де на мене чекала мама.

Але ноги наче приросли до землі.

Мені було холодно. Нестерпно холодно, хоча я не могла зрозуміти, чи то вітер пробирався під одяг, чи страх повільно сковував усе моє тіло.

Я ще раз подивилася на дерева.

І тоді мені здалося, що десь далеко, за останнім рядом стовбурів, щось ворухнулося.

Лише на мить.

Темна пляма між туманом і гілками.

Я кліпнула.

І вона зникла.

Моє серце шалено закалатало.

Ні. Цього разу я не могла дозволити собі просто відмахнутися від побаченого. Не після дивних очей водія. Не після відчуття, що за нами стежать від самого в’їзду до Вудстока. Не після того, як холод раптом охопив мене серед звичайного осіннього дня.

Я не знала, що саме ховалося в тумані.

Не знала, чи справді там хтось був.

Але вперше за довгий час мені захотілося не знайти відповіді, а просто втекти.

Бо я починала розуміти одну страшну річ.

Можливо, справа була зовсім не в моїй уяві.

Можливо, хтось справді стежив за мною.

І, судячи з того, як холодно стало довкола, він зовсім не збирався залишати мене в спокої.

Я різко обернулася до входу в будинок.

Досить. Що б це не було, я більше не збиралася стояти посеред подвір’я й намагатися розгледіти невидиму загрозу в кожній тіні. Можливо, я справді перевтомилася. Можливо, нерви остаточно здали після всього, що сталося останніми днями. Але зараз мені було байдуже до пояснень. Я хотіла лише одного — опинитися всередині, за зачиненими дверима, подалі від чужих поглядів, холодного вітру й цього проклятого відчуття, ніби хтось невідступно стежить за кожним моїм рухом.

Я міцніше стиснула коробку й майже побігла до ґанку.

Ще кілька кроків.

Усього кілька кроків — і я буду в безпеці.

Принаймні так я намагалася себе переконати.

Мої черевики глухо стукали по доріжці, а вітер дедалі сильніше розтріпував волосся, кидаючи чорні пасма просто в обличчя. Я вже бачила перед собою темні вхідні двері, вже подумки уявляла, як зачиню їх за собою й нарешті зможу вдихнути на повні груди.

Та раптом тишу розітнуло каркання.

Різке. Хрипке. Пронизливе.

Я мимоволі сповільнила крок.

Над головою знову пролунало каркання, цього разу голосніше, а за ним — ще одне, потім іще. Звук лунав звідусіль, накладаючись один на одного, перетворюючись на моторошний галас, від якого всередині все стискалося.

Ворони.

Я підняла голову.

Чорні силуети з’являлися з туману один за одним. Їх було так багато, що на мить здалося, ніби саме небо розсипається на темні клапті. Птахи кружляли над будинком, різко змінювали напрямок, били крилами й каркали, наче намагалися перекричати одне одного.