Розділ 4

Я спробувала уявити, як виглядатиме наше життя тут. Як прокидатимуся в новій кімнаті, дивитимуся у незнайоме вікно, ходитиму незнайомими вулицями. Можливо, колись у мене навіть з’являться друзі. Можливо, люди в цьому містечку не знатимуть жодних історій про мою родину й не дивитимуться на мене так, ніби я винна в чомусь жахливому.

Можливо, тут у мене справді буде шанс почати все спочатку.

Я хотіла цього. Справді хотіла.

Але перше враження від нового дому було настільки дивним, що я навіть не знала, як його описати. Це не був звичайний страх, коли хочеться втекти чи сховатися. Радше відчуття, ніби я опинилася в місці, яке мало б бути мені незнайомим, але чомусь викликало дивне, майже болісне впізнавання.

Наче я вже колись бачила цей будинок.

Наче знала його.

Хоча це було неможливо.

Я ніколи раніше не бувала у Вудстоку. Принаймні наскільки пам’ятала.

— Ну що, Кроу? — мамин голос змусив мене відірватися від вікна. — Як тобі наш новий дім?

Я ще раз поглянула на фасад, потім на церкву, чия вежа височіла над деревами.

— Незвичайний, — відповіла я після короткої паузи.

Мама тихо засміялася.

— Сподіваюся, ти звикнеш.

Я нічого не відповіла.

Бо чомусь мала підозру, що звикати доведеться не лише до старих стін, скрипучих підлог і незнайомих вулиць.

Можливо, мені доведеться звикнути до чогось значно більшого.

До чогось, про що я поки що навіть не здогадувалася.

А церква за вікном, мовчазна й похмура, наче спостерігала за мною з висоти своєї вежі.

І я раптом подумала: цікаво, чи часто в цьому будинку молилися про порятунок?

Водій залишив нас на подвір’ї нового будинку разом із кількома десятками коробок, у яких було спаковане наше колишнє життя. Тепер усе це належало перенести всередину, розкласти по місцях і якось пристосувати до нової оселі. Здавалося б, звичайна справа. Нічого особливого. Просто переїзд.

Якби ж усе в моєму житті було настільки простим.

Я стояла серед коробок, розглядаючи будинок, який відтепер мав стати нашим домом. Холодне повітря пробиралося крізь одяг, а вологий вітер ворушив волосся. Десь неподалік, за деревами, височіла церковна вежа, ледь помітна крізь туман. Я намагалася не звертати на неї уваги, хоча погляд раз у раз повертався до її темного силуету.

Зрештою, я нахилилася й підняла одну з коробок. На картоні великими літерами було написано моє ім’я — «Кроу».

Я провела пальцями по напису, а тоді повернулася до мами.

— Коли ти встигла придбати цей будинок?

Мама саме поправляла рукав пальта. Вона підвела на мене очі, наче моє запитання застало її зненацька.

— Це будинок тітки Роуз.

Я насупилася.

— Ти його купила? І хто така ця тітка Роуз?

Мамин вираз обличчя змінився. Її усмішка повільно згасла, а погляд на мить опустився до землі. Вона ніби обмірковувала, як краще відповісти, хоча, можливо, просто збиралася з думками.

— Це сестра твого тата, — нарешті промовила вона. — Тітка загинула…

Мама замовкла.

Лише на кілька секунд, але цього вистачило, аби я помітила, як напружилися її губи.

— Загинула, коли ти народилася, — тихіше додала вона.

Я завмерла, міцніше притискаючи коробку до грудей.

Знову.

Ще одна смерть, пов’язана з моїм народженням.

Здавалося, у моєму житті не існувало нічого, що не було б так чи інакше оповите таємницями, смертю або чужими недомовками.

— У неї не було дітей, — продовжила мама, намагаючись говорити звичайним тоном. — Тому за договором будинок перейшов у твою власність.

— У мою? — перепитала я, не приховуючи здивування.

— Так, люба. Тепер це твій будинок.

Я повільно перевела погляд на старий фасад.

Мій будинок.

Дивно було навіть вимовляти ці слова подумки. Я ніколи не бачила тітки Роуз, не пам’ятала її обличчя, не знала, якою вона була людиною і чому залишила мені саме цей будинок. До сьогодні я взагалі не знала про її існування.

І тепер виявлялося, що в мене є власність у містечку, куди ми переїхали, аби втекти від минулого.

Збіг?

Можливо.

Хоча останнім часом саме слово «збіг» почало здаватися мені надто зручним поясненням для всього незрозумілого.

— А зі старим будинком що буде? — запитала я, намагаючись відволіктися від думок.

— Я його продам, — відповіла мама. — Сподіваюся, тут ми зможемо побудувати наше нове життя.

Вона подивилася на мене й усміхнулася.