Розділ 3

Минуло кілька годин.

За вікном змінилося близько пів сотні краєвидів, а я тим часом встигла провалитися в сон — тихий, глибокий і, на диво, позбавлений будь-яких видінь. Жодних кошмарів, жодних дивних образів, жодних голосів, що могли б переслідувати мене навіть уві сні. Лише темрява, спокій і невідомо скільки часу, який безслідно розчинився між одним ударом серця та іншим.

А коли я нарешті розплющила очі, ми вже були там.

У місці, якому судилося стати нашим новим початком.

Вудсток.

Містечко зустріло нас холодним туманом, що стелився вздовж дороги, огортаючи все навколо напівпрозорою пеленою. Він ховав обриси будинків, заплутувався між деревами й повільно розповзався вузькими вуличками, ніби намагався приховати від чужих очей те, що не мало бути побаченим.

Старі будинки тулилися один до одного, ховаючись за розлогими кронами вікових дерев. Їхні темні дахи, дерев’яні ґанки й високі вікна створювали враження, ніби час тут плине зовсім інакше. Деякі оселі виглядали доглянутими, з обережними парканами та невеликими садами, інші ж здавалися покинутими, наче їхні мешканці одного дня просто зібрали речі й пішли, залишивши по собі лише тишу.

Над дахами здіймалася церковна вежа. Її гострий шпиль губився в молочно-сірому небі, а темний силует нагадував палець, спрямований просто до хмар. Я не могла розгледіти годинника на фасаді, проте чомусь була впевнена, що він там є. Так само, як була впевнена, що ця церква стоїть тут значно довше, ніж більшість будинків навколо.

Вудсток здавався затишним.

Спокійним.

Майже казковим у своїй осінній похмурості.

Таким місцем, де сусіди вітаються одне з одним на вулиці, де за вікнами ввечері мерехтять теплі вогники, а запах свіжоспеченого хліба змішується з ароматом мокрого листя. Містечком, у якому життя мало б текти повільно й розмірено, без зайвого шуму та метушні великого світу.

І все ж…

Щось мене непокоїло.

Я не могла пояснити цього відчуття, як не могла пояснити й того, що сталося в автомобілі дорогою сюди. Це було щось ледь вловиме, майже невідчутне, але вперте. Наче тоненька нитка, натягнута десь глибоко всередині мене, відгукувалася тривогою щоразу, коли я намагалася розслабитися.

Я повільно провела поглядом уздовж вулиці.

Порожні тротуари. Вологий асфальт. Дерева, чиє гілля майже торкалося дахів будинків. Туман, що поглинав усе, до чого не могла дотягнутися моя увага.

Нікого.

Принаймні нікого, кого я могла б побачити.

Я притулилася ближче до вікна, намагаючись розгледіти будинки, повз які ми проїжджали. За одним із вікон промайнуло щось схоже на силует. Я мимоволі повернула голову, проте автомобіль уже рушив далі, і за склом залишилася тільки сіра стіна туману.

Мабуть, здалося.

Останнім часом ця фраза стала моїм універсальним поясненням усього, що не вкладалося в межі здорового глузду.

Я вже хотіла відвернутися, коли раптом відчула це знову.

Чиюсь увагу.

Наче хтось дивився на мене з-за дерев, із темного вікна одного зі старих будинків або просто з тієї густої сірої пелени, яка огортала містечко з усіх боків.

Я завмерла.

Повільно повернула голову й уважно вдивилася в туман, намагаючись розгледіти бодай щось.

Але там не було нікого.

Лише нерухомі дерева, старі будинки й порожня вулиця, що губилася в молочній імлі.

Та відчуття не зникало.

Навпаки, воно ставало дедалі виразнішим, ніби невидимий погляд ковзав за автомобілем, проводжаючи нас крізь містечко. Я раптом усвідомила, що затамувала подих, і змусила себе повільно видихнути.

Ти просто втомилася, Кроу.

Я повторила це подумки кілька разів, сподіваючись, що знайомі слова повернуть мені бодай крихту спокою.

Адже це був лише новий дім. Нове місто. Нове життя.

І все ж, дивлячись на Вудсток крізь холодне скло автомобільного вікна, я не могла позбутися дивного передчуття.

Мені здавалося, що містечко знало про мене щось таке, чого я сама ще не встигла дізнатися.

І, можливо, воно вже чекало на мою появу.

За кілька хвилин автомобіль звернув на вузьку вуличку й нарешті зупинився перед фасадом нашого нового будинку.

Я підняла голову, вдивляючись у споруду крізь запітніле скло.

Ну що ж…

Він точно бачив кращі часи.

Двоповерховий, із потемнілими від часу стінами та високими вікнами, будинок мав якийсь дивний вигляд. Не сказати, що він був занедбаним, але й затишним його назвати язик не повертався. Здавалося, він стояв тут цілу вічність, мовчки спостерігаючи за тим, як навколо змінюються пори року, виростають нові покоління людей, а старі таємниці повільно вкриваються пилом.

Його фасад приховував сліди колишньої краси. Подекуди фарба облупилася, оголюючи потемніле дерево, а біля фундаменту виднілися плями вологи. Високий дах здавався надто важким для стін, які його підтримували, а вікна дивилися на вулицю з якоюсь незрозумілою похмурістю. Навіть вхідні двері — масивні, темні, з металевою ручкою — викликали в мене дивне відчуття, ніби за ними починалося зовсім інше життя. Не обов’язково краще за те, яке ми залишили позаду.