Розділ 2

Не знаю, як пояснити, але його усмішка викликала в мене таке сильне відчуття відрази, що шкіра миттєво вкрилася сиротами. Вона була надто широкою, надто повільною, а ще — якоюсь неприродною. Наче він не просто усміхався, а старанно імітував людську привітність, не до кінця розуміючи, як це має виглядати.

Мені захотілося відвести погляд, проте я чомусь не могла.

Я дивилася на нього, а він — на мене.

І раптом його очі змінилися.

Це сталося лише на мить, настільки швидко, що я ледь устигла усвідомити побачене. Його зіниці ніби розчинилися, поглинаючи райдужки, а тоді все око потемніло, перетворившись на суцільну чорну безодню.

Не темно-карі. Не просто затінені.

Чорні.

Абсолютно чорні, наче в них не залишилося нічого людського.

Моє серце пропустило удар.

Я різко відсахнулася й заплющила очі, щосили стиснувши повіки. На якусь мить мені здалося, що я просто втомилася. Дорога, переживання через переїзд, нескінченні думки про минуле — усе це могло зіграти зі мною злий жарт. Можливо, світло дивно відбилося в дзеркалі. Можливо, мені привиділося.

Так. Саме так.

Це мусило бути щось цілком звичайне.

Я кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, а тоді повільно розплющила очі.

Чоловік знову дивився на дорогу.

Його обличчя здавалося цілком нормальним, а руки спокійно тримали кермо. Жодного натяку на щось дивне. Жодної чорної безодні замість очей. Лише звичайний чоловік за кермом автомобіля, який віз нас до нашого нового дому.

Я обережно перевела погляд на маму. Вона сиділа поруч із ним, розслаблено спершись на спинку сидіння, і щось розповідала про наше майбутнє житло. Вона нічого не помітила. Здавалося, для неї ця поїздка була цілком звичайною.

А я все ще відчувала холод, що повільно повз уздовж хребта.

Щось було не так.

Я знала це так само чітко, як знала власне ім’я.

Та як пояснити те, для чого немає жодного пояснення? Як розповісти, що людина, яка сидить за кермом і просто усміхається у відповідь на звичайні слова, на мить здалася тобі чимось чужим?

Мене б просто не зрозуміли.

Можливо, мама вирішила б, що я перенервувала. Можливо, сказала б, що мені потрібно більше спати й менше читати моторошних історій. А може, я й сама згодом переконала б себе, що все це було лише грою світла та втомленої уяви.

Я опустила очі на щоденник і міцніше притиснула його до себе.

Але одне не давало мені спокою.

Я не просто злякалася його погляду.

На ту коротку мить я відчула, ніби він теж побачив у мені щось незвичайне.

Наче впізнав.

Наче знав про мене те, чого не знала навіть я сама.

Я знову глянула на дзеркало заднього виду, та чоловік більше не дивився в мій бік.

І все ж я не могла позбутися відчуття, що щось недобре вже почалося.

Ми їхали назустріч новому життю, сподіваючись залишити минуле позаду.

Та що, як минуле ніколи й не було нашою найбільшою проблемою?

Що, як справжня небезпека вже сиділа поруч із нами, усміхалася мамі, стежила за дорогою й терпляче чекала на слушну мить?

Я міцніше стиснула щоденник і відвернулася до вікна.

Ні, я не хотіла про це думати.

Але вперше в житті мені здалося, що дитячі страшилки, якими нас колись лякали дорослі, могли виявитися зовсім не вигадками.

І це лякало мене набагато сильніше, ніж я була готова визнати.

Аби відігнати настирливі думки й бодай ненадовго звільнити власну свідомість від тривоги, я вирішила відволіктися. Дістала навушники, під’єднала їх до телефона й увімкнула свою улюблену пісню Лани Дель Рей — Season of the Witch.

Перші ноти повільно заповнили простір навколо мене, відгороджуючи від чужих голосів і звуків автомобіля. Музика завжди була моїм маленьким прихистком, місцем, де я могла сховатися від світу, не пояснюючи нікому, що зі мною відбувається. Варто було лише заплющити очі й дозволити мелодії поглинути мене, як усе навколо втрачало свою гостроту, а думки нарешті переставали здаватися такими гучними.

Принаймні зазвичай це працювало.

Цього разу я просто втупилася у вікно, спостерігаючи, як повз нас пропливає осінній світ. Дерева з розпатланими вітром кронами, пожовклі поля, самотні будинки обабіч дороги — усе зливалося в одну довгу, дещо меланхолійну картину. Низьке небо нависало над землею, а тіні від хмар повільно ковзали по полях, наче щось невидиме рухалося слідом за нашим автомобілем.

Я намагалася не вдивлятися надто довго в окремі деталі. Не шукати дивних силуетів поміж деревами. Не згадувати очі водія, які на мить стали чорними, мов сама порожнеча.

Просто дивитися у вікно.

Просто слухати музику.