Розділ 1

— Кроу! — з кухні долинув голос мами. — Ходімо, на нас уже чекають. Досить прощатися.

Я здригнулася, ніби її слова вирвали мене з думок, у яких я встигла загубитися. Повільно закрила щоденник і провела долонею по його обкладинці, наче намагалася затримати в ньому щось більше, ніж просто написані слова. Щось своє. Те, що вже ніколи не повториться так, як було раніше.

Обережно поклавши його на стіл, я востаннє озирнулася.

Моя кімната здавалася чужою. Надто просторою, надто тихою й до болю порожньою. Ще зовсім недавно тут кожна річ мала своє місце, кожен куточок зберігав якусь історію, а стіни були свідками моїх безсонних ночей, тихих сліз і мрій, про які я не наважувалася розповісти навіть найближчим. Тепер же все це залишилося десь позаду, сховане між порожніми полицями та коробками, дбайливо складеними біля стіни.

Здавалося, разом із речами з кімнати вивезли частинку мене самої.

Я підійшла до вікна.

За склом стояло моє улюблене дерево. Його гілки, майже оголені, повільно погойдувалися від осіннього вітру. На деяких іще трималося жовте листя, та воно вже ледь чіплялося за тонкі черешки, ніби саме не могло вирішити, чи варто залишатися. Ще трохи — і дерево скине свій останній золотавий убір, залишившись самотнім посеред холодної осені.

Я завжди любила спостерігати за ним. Навесні воно прокидалося разом зі світом, улітку дарувало густу тінь, а восени повільно відпускало все, що мало. Раніше мені здавалося, що в цьому є щось сумне. Тепер я раптом подумала, що, можливо, дерева просто знають те, чого ми ніяк не можемо збагнути: іноді потрібно відпустити старе, навіть якщо воно було частиною тебе.

Я притиснула долоню до холодного скла й затримала погляд на знайомому краєвиді.

Останній раз.

Принаймні я дуже хотіла в це вірити.

— Кроу! — цього разу мама покликала голосніше.

— Уже йду! — відгукнулася я, хоча голос прозвучав тихіше, ніж хотілося.

Відступивши від вікна, я ще раз ковзнула поглядом по кімнаті, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну дрібницю. Потім розвернулася й попрямувала до дверей.

На сходах мої кроки лунали надто голосно в неприродній тиші спорожнілого будинку. Я майже збігла вниз, перестрибуючи через останні сходинки, ніби поспішала не просто до мами, а подалі від думок, які могли змусити мене зупинитися.

Адже іноді найважче — не залишити місце, яке любиш.

Найважче — усвідомити, що відтепер воно житиме без тебе.

Мені завжди було цікаво, чому мати назвала мене саме Кроу.

Кроу. Ворон.

У цьому імені було щось похмуре, майже зловісне. Принаймні так мені здавалося. Я не раз шукала його значення, намагалася зрозуміти, чому саме цей птах став частиною мого імені. Воронів здавна пов’язували зі смертю, темрявою, потойбічним світом і недобрими прикметами. Їх вважали провісниками нещасть, посланцями чогось незбагненного, істотами, які знають більше, ніж повинні знати звичайні птахи.

Можливо, саме тому це ім’я так мене бентежило.

Зовні я й справді мала дещо спільне з його значенням. Моє волосся було чорним, мов безмісячна ніч, а темно-карі очі здавалися майже чорними, особливо в сутінках. І лише шкіра різко контрастувала з рештою моєї зовнішності — бліда, майже біла, наче свіжий сніг, якого ще не торкнулася жодна людська нога.

Іноді, дивлячись у дзеркало, я сама помічала в собі щось незвичне. Не потворне й не страшне. Просто чуже. Наче моє відображення приховувало якусь таємницю, про яку я сама нічого не знала.

Я багато читала про воронів. Про легенди, моторошні повір’я та стародавні перекази, у яких ці птахи були пов’язані з темними силами, смертю й потойбіччям. Що більше я дізнавалася, то частіше замислювалася: чи справді мама просто обрала гарне, незвичайне ім’я? Чи, можливо, за ним ховалося щось таке, чого вона ніколи не наважувалася мені розповісти?

Я не знала відповіді.

Як, зрештою, не знала й багатьох інших речей про саму себе.

Та ім’я було далеко не єдиною причиною, через яку я почувалася чужою серед людей.

Однією з причин нашого переїзду став булінг.

Так, у мене не було друзів. Ніколи не було хлопця, який проводжав би мене додому, чекав після уроків чи бодай раз змусив моє серце битися швидше від одного лише погляду. Я не знала, як це — мати компанію, у якій тебе щиро чекають. Як це — сміятися разом з іншими, не озираючись щохвилини, не намагаючись вгадати, чи не стане твоя присутність приводом для чергових насмішок.

Я давно звикла до самотності. Настільки, що часом вона здавалася мені чимось природним, майже невіддільним від моєї особистості. Проте звикнути до чужої жорстокості — зовсім не означає перестати її відчувати.

У нашому містечку про мене говорили.

Завжди говорили.

Хтось перешіптувався за моєю спиною, хтось відверто витріщався, а хтось дивився так, ніби я була не людиною, а чимось небезпечним, чого краще не торкатися. Мене обговорювали люди, які ніколи зі мною не розмовляли. Мене засуджували ті, хто не знав про мене нічого, крім чужих слів.